Вони не генерали і не видатні військові діячі. Вони не з тих, кого знає вся країна, і хто заполонив телеекрани. Однак саме їм у День Державного Прапора України було надано почесне право підняти в небо над рідним містом синьо-жовтий стяг. А до Дня Незалежності України їхні імена було урочисто занесено на Дошку пошани Могилів-Подільська.

Вони не генерали і не видатні військові діячі. Вони не з тих, кого знає вся країна, і хто заполонив телеекрани. Однак саме їм у День Державного Прапора України було надано почесне право підняти в небо над рідним містом синьо-жовтий стяг. А до Дня Незалежності України їхні імена було урочисто занесено на Дошку пошани Могилів-Подільська.

Шестеро воїнів Могилів-Подільського прикордонного загону – учасників антитерористичної операції: майор Олександр Тимощук, старші прапорщики – Олег Заяць, Максим Грицьков, старшини Геннадій Мединський, Леонід Николайчук та старший сержант Михайло Маляр отримали таке почесне право зовсім не випадково. У свої молоді роки вони вже знають, що таке війна. Бойове хрещення хлопці пройшли у пункті пропуску «Довжанський», який у липні 2014-го назавжди став кривавою позначкою на карті України.

– Обстріли були страшними – по 60 – 80 снарядів і мін випускали по нас щодня, а одного разу нарахували понад 250! Тоді ми втратили чотирьох бійців… – згадує майор Олександр Тимощук. – У ніч з 6 на 7 серпня минулого року, на «Уралі», яким кермував сержант Михайло Маляр, за наказом командування ми залишали бойові позиції. До речі, наш водій без втрат вивіз із зони обстрілів понад 30 бійців.

 – Тільки коли ми прибули до місця призначення, побачив, як дісталося моєму «залізному другу»: відірване крило, розтрощене лобове скло та водійська кабіна, прошита снайперською кулею… Один Бог знає, як мені вдалося вивезти людей з того пекла, – повертаючись спогадами у той час, розповідає Михайло.

 Старшина Геннадій Мединський пригадує, як під час відходу з «Довжанського» по їхній колоні безупинно гатили з «Градів» та мінометів. Поряд із машиною розірвався снаряд. Тоді Геннадія вибуховою хвилею добряче обпекло. Про меддопомогу годі було й думати – колона йшла не зупиняючись. Зупинка означала вірну загибель. Хлопці навіть тіло загиблого Ігоря Присяжнюка не змогли забрати.

– Мене, пораненого, товариші втішали як могли, робили усе, аби втамувати нестерпний біль, повторювали: «Тримайся, друже! Тримайся!». Завдяки їм я все витерпів і зрозумів, що таке справжня підтримка. Вони усі відтепер – мої брати, – говорить сьогодні старшина.

 Досвідчений боєць старший прапорщик Олег Заяць розповів, як на війні потоваришував із старшим за званням, але молодшим за віком, старшим лейтенантом Олександром Дзюбелюком.

– У день 24-річчя Саші, 23 липня, я приніс йому скромний дарунок – припасену заздалегідь банку тушонки. Та він відніс її хлопцям і пригощав. Понад усе опікувався підлеглими. Вірив у Перемогу. На жаль, він загинув за три дні після свого дня народження – 27 липня… Осколок «Граду» вкоротив віку йому та ще трьом воїнам, – із сумом додає Олег Васильович.

Того дня на «Довжанському» було важко поранено прикордонника Анатолія Носульського. Першим, хто поспішив на поміч, був старшина Леонід Николайчук. Заскочивши в окоп, він почав рятувати побратима і зробив усе, аби товариш не помер від кровотечі.

Ось такі вони, герої нашого часу – воїни-прикордонники, мужність яких є найкращим підтвердженням любові до батьківської землі та споконвічного духу нашого народу – нескореного, волелюбного й патріо­тичного.

Останні події в країні підтвердили істину: патріотизм не береться нізвідки. Допоки одні просиджують біля телевізорів в очікуванні ліпших часів, інші наполегливо прагнуть змінити світ і захистити його від лиха. І не обов’язково бути супергероєм. Просто треба любити Україну.