Вони першими з українських силовиків прийшли в село з миловидною назвою Зоря, що на Донеччині. Ці хлопці поламали всі штампи, які сіє ворожа пропаганда. Прикордонники стали добрими сусідами, захисниками, вони внесли неабиякий вклад у розвиток культурного життя села, патріотичне виховання молоді, та й по господарству чим могли допомагали. Після майже піврічного перебування в зоні АТО прикордонники з Зорі повернулися до рідного Чернівецького прикордонного загону, залишивши по собі лише добру згадку.

Вони першими з українських силовиків прийшли в село з миловидною назвою Зоря, що на Донеччині. Ці хлопці поламали всі штампи, які сіє ворожа пропаганда. Прикордонники стали добрими сусідами, захисниками, вони внесли неабиякий вклад у розвиток культурного життя села, патріотичне виховання молоді, та й по господарству чим могли допомагали. Після майже піврічного перебування в зоні АТО прикордонники з Зорі повернулися до рідного Чернівецького прикордонного загону, залишивши по собі лише добру згадку.

Коли творча група газети «Прикордонник України» прибула на ділянку відповідальності оперативно­бойової прикордонної комендатури Чернівецького загону «Зубри», комендант – підполковник Сергій Юрчак – просив його не фотографувати. Керівник підрозділу переймався тим, щоб його фото, не дай Боже, не потрапило до рідних, бо для них його відрядження не було пов’язане з участю в АТО. Так само вчиняли багато колег, аби позбавити своїх найближчих людей від тривалого хвилювання.

І хоча Сергій Іванович характеризував свою ділянку відповідальності доволі спокійною, однак півроку, проведені на Донеччині, були точно не курортом. Скажімо, того дня, коли наша творча група працювала в підрозділі, в Зорю повернувся наряд, який потрапив під обстріл зі стрілецької зброї та мінометів. Тоді прикордонники прийняли бій і дали ворогу трішки прочуханки.

Один із учасників бою, старший солдат Роман Маник тоді розповів, що їхня група виїхала в район міста Чермалик.

– Завдання було – убезпечити цивільних від нерозірваних сепаратистських мінометних снарядів. Поряд гралися діти, – наголосив Роман.

Цивільних евакуювали, а старший наряду, він же сапер, з групою бойового прикриття відправився до небезпечних боєприпасів. По ньому з протилежного берега Павлопільського водосховища ворог відкрив вогонь з автоматів і кулеметів Калашникова.

Роман на бронемобілі «Кугуар» рушив на прикриття побратимів. Його товариш вогнем з кулемета ДШК «поливав свинцем» позиції терористичних сил. Завчасно виставлений спостерігач з біноклем чітко корегував вогонь по вогневих позиціях і місцях найбільшої концентрації бойовиків. Завдяки таким діям вся група без втрат змогла вийти з­під ворожого вогню. Уже вслід «Кугуару» противник почав класти мінометні снаряди. На щастя, безрезультатно.

Попри обстріл, прикордонники своє завдання виконали – знешкодили три міни, які не розірвалися.

Село Зоря розташоване за якихось 18 кілометрів від лінії зіткнення. Тут проходила важка військова техніка, було чути гул і вибухи снарядів, які добряче налякали місцеве населення. Тому коли в селі першими з військових формувань зупинилися прикордонники Чернівецького загону, їх зустріли насторожено.

Щоб уникнути зайвих домислів в першу чергу у місцевій школі було проведено загальні збори села, куди запросили керівництво прикордонної комендатури. З того моменту місцеві мешканці вже з більшим розумінням сприймали прикордонників і інших військових, які тут з’являлися.

Село теж почало підтримувати нових сусідів: розмістили, як змогли, посприяли в гігієнічно­побутових питаннях (можливості постригтися, помитися, попрати речі). Деякі селяни навіть почали товаришувати з військовими. Крім того, з допомогою прикордонників у селі гасилися спалахи паніки.

– Хтось десь необережно пустив слово, а це ж радіо місцеве, і пішло­поїхало, що нас будуть бомбити, куди нам ховатися. Разом заспокоїли, – ділиться пережитим голова сільради.

Наявність військовослужбовців із західної України сприяла і культурному обміну. Проводилися різні концерти, новорічно­різдвяні заходи тощо. А особливо в Зорі запам’ятався приїзд творчого колективу з Івано-Франківщини.

– Приїжджали до нас артисти з Коломиї – діти. З ними в команді були і сільські голови, і вчителі, – розповідає Надія Сергіївна. – Ми зібрали всіх у клубі, артисти виступали в національних костюмах, грали на народних інструментах. Вони нам таке свято влаштували, що плакали ми, плакали хлопці, які служать тут, які згадали своїх дітей і свої сім’ї.

Наша школа й садок теж концерт підготували, щоб всі відчували: ми – одна єдина родина, ми – одна неподільна Україна і всі прагнемо миру і добра, щоб повернутися до нормального мирного життя, бо роботи зараз, особливо на Донбасі, ще дуже багато, – емоційно підсумувала нашу розмову сільський голова Зорі Надія Лапенко.