Залізний «технар»

НАЗАД
17 сiчня 2017 11:21

Відрядження у Маріуполь не обіцяло сюрпризів. Практично відразу після виходу з машини починаю працювати. Як часто буває, за композицією, витримкою, діафрагмою, світлочутливістю, виразом обличчя й деталями форми одягу героїв майбутніх кадрів не помічаю головного. Та згодом привертає увагу кремезна, але підтягнута постать біля бронетранспортера. Чоловік зі знанням справи перевіряє якісь механізми, щось говорить помічнику. Уже наведений об’єктив, уже зроблено кілька вдалих кадрів та раптом обличчя «моделі» розпливається в усмішці, і хтось кличе мене на ім’я. Опущений фотоапарат, подана у вітанні рука і міцні чоловічі обійми викликають спалах емоцій.

Відрядження у Маріуполь не обіцяло сюрпризів. Практично відразу після виходу з машини починаю працювати. Як часто буває, за композицією, витримкою, діафрагмою, світлочутливістю, виразом обличчя й деталями форми одягу героїв майбутніх кадрів не помічаю головного. Та згодом привертає увагу кремезна, але підтягнута постать біля бронетранспортера. Чоловік зі знанням справи перевіряє якісь механізми, щось говорить помічнику. Уже наведений об’єктив, уже зроблено кілька вдалих кадрів та раптом обличчя «моделі» розпливається в усмішці, і хтось кличе мене на ім’я. Опущений фотоапарат, подана у вітанні рука і міцні чоловічі обійми викликають спалах емоцій.

 

 

– Давно?

– Другий рік, – відповідає підполковник Дмитро Дяконець.

– А діти?

– Ходять у садочок, до школи. Нормально. Знають, чим батько займається. Вже звикли.

– Спекотно тут?

– Як сказати... По-різному. Людина звикає до всього.

Коли закінчувався мир…

2014 рік. Російські окупанти розгулюють у Криму. Вже захоплена сепаратистами Донецька обласна адміністрація. Увімкнувши через гучномовець Державний Гімн, воїни Луганського прикордонного загону тримають кругову оборону проти полчищ «орків руского міра». Гинуть молоді хлопці на палаю­чих рубежах, а тривожний випуск новин кожного дня змушує звикати до слів: «АТО», «поранені», «втрати»...

Окремий контрольно-пропускний пункт «Київ» далеко від небезпеки. Прикордонний контроль здійснюється як і раніше. За усталеним розкладом їздить службовий транспорт. Начебто нічого не змінилося. Тільки суворі обличчя людей, які уже прийняли для себе рішення, говорять промовистіше за будь-які слова: сталося незворотнє.

Ще немає наказу, ще нікого не відправляють на Схід, але хлопці розуміють: Україна під загрозою і розпорядження скоро надійде. З власної ініціативи офіцерський актив формує список добровольців. Кожного, хто готовий воювати, перепитують тричі. Молодих контрактників просять подумати декілька днів, але вони приходять знову. Серед перших номерів прізвище та підпис підполковника. Добродушного, потужного, наче ведмідь із мульт­фільму. Дотепного і веселого. Цю людину важко уявити з автоматом в руках, часто незрозуміло, коли офіцер жартує, а коли говорить серйозно.

– І на кого Ви, Дмитре Петровичу, дітей залишите? – кепкували колеги.

– Точно не на «старшого брата», – відповідав підполковник, – і вже, напевно, – не на тебе. Своїх заведи!

– Так Ви ж із таким животиком у БТР не поміститеся.

– Зверху сяду, на броню. А тебе, воблу засушену, підстелю щоби м’якше було!

– Добре, я за Вами хоч заховаюся.

– З твоїми габаритами – без проблем. Дивись тільки, щоб вітром не здуло...

Війна і доля розкидають і зводять людей неочікувано. Невдовзі я виїхав у перше бойове відрядження, а коли майже за рік повернувся до Києва, Дмитро Петрович в ОКПП уже не служив.

Стежина військового

Дмитро Дяконець родом із Білої Церкви. Після школи вступив до Академії Держприкордонслужби імені Богдана Хмельницького. Проходив службу в підрозділах охорони кордону. Його найяскравіший спогад – прикордонна застава Південного регіонального управління в селі Калачівка, де на той час молодий лейтенант став пятсот першим мешканцем. Недовгий період служби в ОКПП «Київ», півроку в оперативно-військовому відділі «Велика Новосілка» (Донеччина) і ось уже більше року в Маріуполі.

– Чим займаєтеся тут, на якій посаді? – продовжуємо розмову.

– Я начальник відділення автомобільного та бронетанкового забезпечення. Маю один найголовніший обов’язок – щоб уся техніка їздила і не ламалася. А якщо поламається – своєчасно її відновити. Це якщо коротко. Не вистачає офіцерів. У мене дві вакантних посади у відділенні, тож доводиться працювати за трьох. На щастя, є гарні хлопці, компетентні спеціалісти, які добре знають свою справу, не бояться бойових завдань, вони – моя опора і підтримка.

Колектив і «залізні коні»

Які основні проблеми? Всупереч стереотипам, алкоголіків немає. Колектив об’єднує одне: кожен, як би він не ставився до різних питань, розуміє, що треба діяти, треба виконувати накази, бо вони віддаються для чогось, бо, зрештою, це життя. Людей часто дратують заходи в тилу. «Хлопчикам» хочеться на передову. Усі рвуться в окопи: постріляти, повоювати за неньку Україну. Більшість людей – аби на кордон. Ось біля БТРа порається Микола (ім’я змінено, ред.). Його «слухається» вся техніка. Він свого часу встиг повоювати на цьому бронетранспортері, проривався з оточення.

Бойове братерство

У людей стають сильнішими стереотипи. Побратими війни – це особливий вид стосунків. Хлопці, які побували разом під кулями, формують міцні спільноти. Вони більш гостро розуміють цінність життя, цінність елементарних речей. Микола, коли витягнув БТР, вивіз ним товаришів, каже: «Куди ця машина, туди і я».

– А я усе піджартовую над ним, – сміється Дмитро Петрович, – погрожую: «Заберу тебе в загін служити, у штаб. І броню твою під вікно поставлю. Будеш з віконця виглядати, чи все у машинки добре, виходити протирати, щоби блищала. На офіцерську посаду заберу». Не погоджується. І нічим його не заманиш. Свого часу після прибуття Коля із хлопцями три дні від нього не відходили, поки не довели до ідеального стану. І відразу ж стали до роботи разом із залізним другом. Тут і люди, і техніка мають свою історію. Інший
БТР-80 – машина Ігоря Момота. Працює з ним досвідчений боєць, чиє ім’я надто відоме, щоби його зараз називати. Хлопці творять чудеса. Служити з ними – гордість і радість.

Хобі «крутити гайки»

Дмитро Петрович висловлює дяку і шану волонтерам, які допомагають. Наприклад, місцевий бізнесмен мільйонер має хобі: особисто ремонтувати техніку, крутити гайки. Грошей із військових не бере ані за роботу, ані за запчастини. Стає з ремонтною бригадою до роботи особисто. Єдине, що просить для ремонту, – рідкісні деталі переважно застарілої військової техніки, які не може придбати сам на цивільному ринку.

Авто «з вогником»

Підполковник Дяконець із задоволенням розповідає про нові «хаммери», які тільки-но передали підрозділу. П’ятий і шостий клас бронезахисту. Машини надійні, прості в управлінні. Оснащені потужними двигунами та автоматичною КПП. За деякими показниками обіцяють бути кращим, ніж «Кугуар». Для розвідки, патрулювання, виконання завдань, що вимагають маневреності й захисту, – саме те. Озброєння гідне – ДШК. Є чим огризнутися при потребі. Є перспектива належної технічної підтримки в ході бойової експлуатації. Не порівняти з технікою початку війни у 2014 році.

Заради чого

– Вас троє дітей удома чекають, а Ви тут з автоматом бігаєте? – провокую співрозмовника на відверту відповідь. – Заради чого?

– Передусім, власне, заради дітей. Можна було б сидіти біля малих, але тут я роблю для них більше. Тут у мене сумління спокійніше. В тилу як військова людина почувався б не на своєму місці, поки тут війна. Тут роботи багато, але вона в якійсь мірі цікавіша. Іноді, коли починаються обстріли, ловиш себе на думці, що вже чекаєш наказу, аби кудись поїхати, повоювати, постояти за свою державу. Я не поїду жити в Англію, в Америку чи ще кудись, навіть якщо там дуже добре. Адже Україна – наша держава і захищати її – наше призначення. Я не фанатична людина, просто вірю в свою країну. У мене багато різних знайомих, зокрема, представників національних меншин, які спілкуються різними мовами, при цьому щирих патріотів України. У нашої Батьківщини є майбутнє.

Що найважче?

Що найважче? Складно сказати. Кожного дня щось відбувається. Служба затягує. І насправді уже немає принципового значення як пройшов день. Не хочеться цього визнавати, але у відпустці в тилу чогось не вистачає. Тут легше. Які плани на майбутнє? До пенсії років п’ять залишилося. Плани – робити свою роботу. Захищати Батьківщину. Воювати, якщо мир не настане раніше.

З Новим роком!

На мене знову чекала дорога. Виїжджати з Маріуполя не хотілося. Дмитро Петрович, його помічники, які просили не називати своїх імен, інші мужні й працьовиті чоловіки залишалися на передовій. Можна не сумніватися: тут буде їздити і не ламатиметься усе, що має колеса. А Дмитро Дяконець практично не змінився за ці роки: такі ж гострі жарти, така ж серйозність у справах. Тільки дещо ведмежа вайлуватість кудись випарувалася. Це вже не той добродушний господар, яким він був два роки тому. Підполковник і досі ставиться до кожного залізного друга свого парку наче до живого побратима, але зараз він сам – бойова машина з живими точними рухами та блискавичною реакцією. Цілком органічно на кремезних плечах лежить бронежилет з боєкомплектом. Автомат у руках здається невід’ємним. А ще – значно старші, глибші та більш зосереджені очі.

Користуючись нагодою, передаю привітання з Новим 2017 роком для колег-прикордонників від підполковника Дмитра Дяконця:

«Міцного здоров’я, родинного благополуччя, мужності, упевненості в собі і побратимах, єдності, залишатися собою і з легким серцем робити спільну справу, доки буде необхідно, до перемоги!».                                   

Популярні розділи та сервіси