Нинішній Донбас насправді далеко не такий ворожий, яким його вважає більшість українців? Щоб зрозуміти це, там потрібно побувати. Про стосунки з місцевими мешканцями згадують бійці оперативно-­бойової застави Могилів­ Подільського прикордонного загону.

Нинішній Донбас насправді далеко не такий ворожий,  яким його вважає більшість українців? Щоб зрозуміти це, там потрібно побувати. Про стосунки з місцевими мешканцями згадують бійці оперативно-­бойової застави Могилів­ Подільського прикордонного загону.

Після прибуття на ділянку відділу «Амвросіївка» підрозділ на чолі з командиром Олександром Тимчуком розташувався на околиці населеного пункту Улянівка, що на самому українсько­російському кордоні.

– Хоча ми й перебували за кілька кілометрів від місця основних бойових дій, «увагою» сусідів­росіян обділені не були, – розповідає офіцер Олексій Федоров. – Із суміжної території щодня летіли снаряди з «Градів», «Ураганів» і самохідних артустановок. Тут запросто можна було побачити та відчути, як розриваються міни різних калібрів, спостерігати за результатами «роботи» 100-­міліметрової протитанкової гармати. Після них залишалися наскрізні дірки в бетонних блоках, глибокі вирви, а в полях, лісосмугах та на дорогах – нерозірвані міни й снаряди. Ми шукали їх і передавали саперам.

У час, коли бійці оперативно-­бойової застави обороняли українсько­російський рубіж на Донеччині, переважна більшість місцевих не приховувала свого ворожого ставлення. «Що ви тут забули? Якби не прийшли сюди – все було б нормально!», – неодноразово доводилося чути прикордонникам. Щоправда, сьогодні у багатьох донеччан настає прозріння. Більшість людей змінили власне ставлення до українських воїнів, відчувши на собі «діяльність» самопроголошених «ДНР» та «ЛНР». Однак серед місцевих були й такі, хто із самого початку свідомо підтримував Україну.

– Одна сім’я взяла шефство над заставою: чоловік допомагав у господарстві, дружина пригощала домашньою їжею, доставляла воду і спілкувалася з нами винятково українською, – пригадує боєць Володимир Мінялюк. Його бойовий товариш Тарас Огороднік додає:

– Ці люди ставилися до нас як до рідних, у будь­-який час приходили на допомогу. Тож не дивно, що ми потоваришували…

Хлопці розповіли, що незадовго до захоплення території сепаратистами їхні друзі – Олексій та Лідія – (з міркувань безпеки імена змінено) були змушені покинули будинок й виїхати до родичів у Росію. Залишатися в рідному селі було небезпечно: підтримка українських воїнів коштувала б їм життя.

У той час прикордонники отримали наказ про передислокацію. Прощаючись з донбаськими друзями, не приховували жалю. Гадали, що ніколи не побачаться з цими добрими людьми.

– Під час виходу застави з оточення наші друзі постійно нам телефонували, – пригадує офіцер Володимир Сопільняк. – Проте через відсутність мобільного зв’язку і постійні обстріли ми не мали змоги повідомити про себе. Та як тільки­-но зв’язок відновився, подружжя дуже зраділо, почувши, що всі бійці живими й неушкодженими дійшли до Маріуполя.

Наприкінці осені подружжя та двійко їхніх дітей повернулися з Росії і завітали до Могилів­Подільського. Вони повідомили, що їхня донька продовжуватиме навчання у Вінниці, куди з Донецька переведено кафедру її університету. Прикордонники з радістю допомогли сім’ї дістатися до обласного центру, знайшли житло та роботу.

За добро треба віддячувати добром. Те, скільки для нас зробили ці мужні люди, не забудеться ніколи, переконані воїни.