Ви можете підписатись на поштову розсилку новин або іншої цікавої та корисної інформації
Захисний код*:
відписатись
10.03.2017
a
a
a
Кримський рейд Надії

Того дня залізничний вокзал Севастополя був особливо порожнім. Моторошну тишу порушив лише стукіт коліс самотнього потяга. Здавалося, це фатальний метроном відмірював останні секунди свободи. Дезінформацію російських окупантів довершували плітки, мовляв, на шляху до «материка» доведеться пройти чотири кордони, а на українських військових, вірних Присязі, після прибуття взагалі чекають концтабори. Перевіряти, правда це чи вигадки, не ризикував ніхто. Тому жінка в цивільному на абсолютно порожній платформі здавалася витвором уяви. Але її цілком матеріальне завдання не дозволяло вагатися.

Тетяна ХАТАМОВА,

Андрій ГЕРАСИМКІВ

«Визволителі»

Від групи «ряжених» російських «казаків» несло сумішшю пропотілої шкіряної амуніції, давно непраної білизни, дешевого алкоголю та поганого тютюну. Небритий товстий «підполковник» в імітації погон 200-літньої давності «свердлив» її пронизливим поглядом, намагаючись викликати страх як привід для подальшої розмови. Проте на той час у старшини Надії Срібної вже не залишилося ані страху, ані сумнівів, ані відчаю. Процес анексії Криму підходив до завершення. У втомленому жіночому погляді крізь апатію читалися ненависть, огида і люта холодна зневага.

Дорога в невідомість

Пройшли лічені години з моменту, коли прикордонникам дозволили покидати місце розташування підрозділів. Фактично це був наказ на евакуацію. Скромний багаж складено у вагоні. Оцінила боковим зором інших пасажирів. Скільки ж тут ворожих інформаторів?..

Брати з собою посвідчення – невиправданий ризик. Якщо знайдуть, буде непереливки. Надя стискує ліктем зашиті в одяг картонні палітурки, згадуючи тиснений золотом тризуб на лицевій обкладинці. Мимоволі усміхається крізь непрошену сльозу: ось вам, падлюки, а не «пограничные войска объединённого Крима». Однак часу на емоції немає.

Тривожні ЗАпитання

Які контрольні заходи? Що шукають? Про що запитують? Наскільки реально добратися таким шляхом? Проте головне – вирватися з полону ворожої брехні та панічних чуток, і на власні очі переконатися, що військових, які залишають Крим, не знищують та не кидають за ґрати без суду й слідства.

Зараз це зрозуміють не всі, але тоді, в реальності інформаційної блокади Криму і цілодобової роботи російських провокативних ЗМІ, доповнених переляканими «диванними експертами», подібні питання звучали зовсім не смішно. Російська пропагандистська машина працювала бездоганно й страшно у своїй мерзенній ефективності.

«Ввічливі» убивці

Розтиражований міф російських ЗМІ про «ввічливість» окупанта живе і сьогодні, у тому числі й серед українців. І це незважаючи на те, що 6 квітня 2014 року морський піхотинець Чорноморського флоту Росії Євген Зайцев двома пострілами у спину вбив неозброєного майора ВМС Збройних Сил України Станіслава Карачевського. Убивця відбувся символічним покаранням і зараз на свободі.

18 березня 2014 року в Сімферополі російський снайпер двома пострілами убив прапорщика ЗСУ Сергія Кокуріна. Та це не аргументи для апологетів «русского міра». Пропаганда ворога іноді виявляється сильнішою, ніж факти навіть через роки за сотні кілометрів від місця подій. Це боляче.

Що вже говорити про ефективність інформаційного пресингу та грамотно поширених чуток у самому Криму 2014-го року? З якими думками вирушала в дорогу Надя важко уявити. Але достовірна інформація – на вагу золота для побратимів, які підуть цим маршрутом пізніше. Навіть якщо їй самій не судилося завершити його. Це найменше, що можна зробити. Час телефонувати командиру та продовжувати шлях у невідомість.

Якби ФСБ-шний куратор компанії «казаків» уявляв, хто висковзнув з його рук, то, мабуть, пішов би за традицією, притаманною «за парєбріком» у тривалий «запой». Але, зрештою, про все по порядку.

Улюблена вчителька

Надія Срібна закінчила Сумський педагогічний університет імені Антона Макаренка за спеціальністю «Українська мова та література». Працювала в загальноосвітній школі села Голубівка на Сумщині. Цей період згадує з особливим теплом: вона любила «своїх дітей». Учні, яких пам’ятає маленькими п’ятикласниками, сьогодні отримали вищу освіту, більшість із них працюють. Одна з випускниць тепер викладає у тій же школі.

Доленосний вибір

Коли життєві обставини привели Надю в Севастополь, дівчина вирішила спробувати себе у прикордонній справі. Вибір робила свідомо, добре розуміючи, що служба буває і важкою, й виснажливою, і далеко не простою.

2007 року молодий зв’язківець впс «Севастополь» солдат Срібна дізналася, що таке застарілий комутатор, клеми шнуропари, які випадають у найнедоречніший момент, яким чином примусити працювати примхливу техніку. Напружені робочі дні, допомога і підтримка колег та дружня атмосфера непомітно втягнули у звичну службу.

У великих очах тендітної дівчини видно ностальгію за часом, який тепер називається минулим. Вона із вдячністю згадує свого першого командира старшого прапорщика Володимира Обіюха, який навчив усього, що знав сам. Пізніше він залишиться вірним Присязі, вийде з анексованого Криму та практично з нуля будуватиме службу зв’язку на новому місці дислокації.

– Ось і зараз, – усміхається Надія, – почувши, що у мене зламався ноутбук, Володимир Якович сказав: «Присилай». Можна було б знайти майстерню в Києві, але краще «електронного помічника» не відремонтує ніхто. А головне, що може бути дорожчим, ніж підтримка побратимів і саме спілкування з ними?..

Історичні фальсифікації

Референдум 16 березня 2014 року переламав життя навпіл. Ті офіційні 89,5 відсотка явки виборців запам’яталися прапорщику Срібній практично порожньою площею Нахімова у Севастополі. Під час виборів чи народних гулянь там зазвичай не протиснутися, – згадує Надя. – Проте в день референдуму, наскрізь фальсифікованого, як і все, пов’язане з Росією, на центральну площу міста вийшли організована група спортсменів, артисти в гімнастерках, стилізованих під Другу світову війну та байкери, які разом з «мопедами» притягнули польову кухню, намагаючись так зібрати людей. Представників місцевого самоврядування було зовсім небагато. Потім з’явилося багато відео, змонтованого, знятого в інший час чи в іншому місці.

А тоді, не маючи можливості вплинути на ситуацію, Надя з ризиком для життя фотографувала усе, що відбувалося і пересилала кадри в Адміністрацію Держприкордонслужби, намагаючись хоча б зафіксувати історію. Не було сумніву, що окупанти спробують її переписати.

Вовки і тварюки

Штурм відділу. Приміщення забарикадовані зсередини, важка атмосфера бряцання зброєю тисне наче камінь. «Можете забрать свою чашку, или что там у вас личное и уходить навсегда, если успеете».

– Не було бажання ні їсти, ні пити, ані дихати, – згадує Надія. – Місця для страху уже не залишилося. Він перегорів раніше. Безсилий гнів і німе запитання: «Де наказ на оборону?!». Якби у нас була зброя – вони відступили б. Вони ще самі не були морально готовими. Сидячи у приміщеннях нашого відділу, боялися, смикаючи затворами автоматів на кожен звук. Здавалось, я можу розірвати їх голими руками. Дайте тільки наказ. Мене не зупинило б ніщо. Але наказу не було. А їх ставало усе більше і вони нахабніли. Спочатку чеченці, явно не налаштовані воювати з жінками. Потім – росіяни. Спецназ ФСБ та «куратори» у цивільному. Коли дивишся в очі чеченцю – бачиш вовка, знаєш, як поводитися з ним. Коли дивишся в очі ФСБ-шнику – бачиш тварюку. І передбачити її неможливо...

Задушлива «вата»

Навколо одна дезінформація, і невідомо кому можна вірити. Хто свій, а хто уже продався окупантові. Місто захоплене за всіма військовими канонами: спочатку взято під контроль адміністративні установи: «Укртелеком», пошту, телебачення, транспортні вузли. Зв’язок із Києвом втрачено. А ворог усе говорить – обіцяє квартири, високе грошове забезпечення. «Украина вас бросила. Вы же видите». І немає кому заперечити чи спростувати. Надя не бажала дивитися телевізор, де панував ворожий ефір, але навіть без нього відчувався страшний депресивний тиск. Висіло над містом і відчувалося буквально те, що сьогодні прийнято називати «ватою». Як повітря, не вистачало зв’язку.

Ризик відчаю

Зв’язок з’явився, а водночас – можливість діяти. Робити хоча б щось, аби зберегти власну особистість. Дівчина збирала й передавала дані, просто за спиною «зелених чоловічків» фотографувала «розпорядження» мерів-самозванців, інформувала про обстановку ЦУС Адміністрації, роздавала прислані з Києва листівки. Хтось, киваючи з розумінням, швидко ховав, щоби потім прочитати. Хтось відводив осудливий погляд: «Дурне дитя, не тямить що робить…». Проте окупантам не доніс ніхто. Мабуть, рятував зовсім молодий вигляд і не таке уже й прихильне ставлення населення до агресора.

Ризикувала, не думаючи про наслідки і результати, але по-іншому не могла. Хай навіть без шансу щось змінити, це все одно було краще, ніж бездіяльність.

Надія тих, хто піде слідом

Дівчина уже давно прийняла для себе рішення, відрізавши одним ударом місто, яке встигло стати рідним, небагатий скарб, нажитий протягом військової служби, і найболючіше, надто особисте, щоби про це писати. Короткий наказ, переданий тими, кому точно можна вірити: розвідати маршрут евакуації. Прибула направлена штабом загону цивільна машина. Її водій ще не знав куди поїде. Усе в умовах суворої секретності. І рушила перша ластівка. Надія для тих, хто піде слідом…

Замість епілогу

Сьогодні прапорщик Надія Срібна проходить службу в одному з підрозділів Адміністрації Держприкордонслужби. Нещодавно її призначили на офіцерську посаду. Дівчина активно підтримує себе в належній формі, тричі на тиждень відвідує спортзал.

– Надзвичайно наполеглива і працелюбна, – характеризує підопічну її тренер, важкоатлет, кандидат у майстри спорту з боротьби Володимир Аксаковський. – І педантична. По ній можна годинник звіряти. Іноді доводиться стримувати, а то скоро тягнутиме посилені нормативи спецназу. З основними уже справляється, – усміхається чоловік.

А ще після перших місяців тренувань у Наді значно покращилися результати стрільби. Каже: упевнена, що не промахнеться, якщо виникне необхідність. Вона змогла пережити найважче і рухається далі крутою стежиною життя та служби. Впевнено, красиво, ефектно. Залишається тільки дивуватися, наскільки сильна, цілісна й багатогранна особистість може ховатися за скромною зовнішністю вродливої тендітної українки.