Кожна зморшка на його обличчі говорить про пережите…

 

Кожна зморшка на його обличчі говорить про пережите…

На життєвий шлях прикордонника Леоніда Євсєєва на псевдо «Дід» випало чимало випробувань. У 2014 році патріотично налаштований чоловік вирішив залишити службу в ДСНС та приєднався до лав прикордонників. Така можливість випала не одразу через проблеми зі здоров’ям. Каже довелося приводити себе до ладу, навіть спортом зайнятися, а у 2019 році Леонід уже стояв в одному строю із прикордонниками.

Повномасштабне вторгнення «Дід» зустрів на рідній Донеччині. Родом Леонід з-під Маріуполя. Там народився, там створив сім’ю, там з’явилися на світ його донечки. Все життя чоловік захоплювався полюванням, в молоді роки був єгерем. Тому кожен куточок Маріупольського району Леонід знав, як свої п’ять  пальців. Коли окупаційні війська проривалися до міста, саме ці знання врятували йому життя. Разом з побратимами прикордонник зміг городами дістатися до «Азовсталі», де кілька місяців, на рівні з молоддю, тримав оборону легендарного заводу.

Каже, спочатку було страшно, потім звик і сам просився у бій. А коли не брали – облаштовував для побратимів тил. Продуктів на заводі було обмаль, тому доводилося проявляти креативність. Одного разу Леоніду вдалося знайти в цехах залишки борошна. Поблизу «Азовсталі» було розбите кафе, там взяв протерміноване молоко та заходився пекти «пишки».

«Вийшло напрочуд смачно, хлопці, коли повернулися з бою, були в захваті. Питали, як це в мене вони такі смачні, я їм навіть рецепт під запис диктував. Ще позбирав усі сухпаї, що вдалося знайти, і приготував кашу на антисептику на всіх, хто там був. Їм сподобалося. Після того «азовці» призначили мене головним по кухні, повели в цех, де було трохи круп і сказали, щоб брав усе, що треба і готував», - згадує Леонід.

Попри відповідальну місію, на «кухні» Леоніду не сиділося. Каже, місцевість знав добре і міг бути корисним, а ще мав в арсеналі секретну зброю. На завод прикордонник приїхав на своїй «ластівці» - старенькому автомобілі «Нива». До повномасштабного вторгнення машину він перебрав по гвинтиках і був певний, що вона ще послужить спільній справі. Щоб доставляти зброю і боєприпаси у потрібні місця, Леонід викинув усе зайве з автомобіля, залишив лише футбольний м'яч, який подарували йому онуки.

«В машині після ракетного удару була зігнута ляда, вибито вікна, але вона газувала так, що всі хлопці заздрили. Коли прийшло розпорядження здатися в полон, я на ній і їхати з «Азовсталі» хотів, але не дали. Забрав тільки м'яч, на ньому розписалися всі хлопці, які ще були живі. Так він і їздив зі мною по таборах, поки не відібрали в Таганрозі. А «ластівку» мою, до речі, зараз росіяни продають, друг побачив оголошення на якомусь сайті», - з жалем говорить Леонід.

З «Азовсталі» прикордонник вийшов 18 травня. Далі на нього чекали пекельні 11 місяців полону. Постійні переїзди з одного табору в інший, знущання, як фізичні, так і моральні. Найгірше, за словами Леоніда, до полонених ставилися в Таганрозі. У прикордонника були з собою ліки проти болю в серці, росіяни забрали і їх.

«В Таганрог нас привезли в «КАМАЗі». Вивантажили з нього і сказали бігти «дорогою життя». По боках стояли їхні конвоїри, вони налітали на нас і били кийками. Коли ми бігли, молодий хлопчина упав, в нього почалася істерика, я спробував його тягти й в цей момент на мене напав чоловік з бородою, ймовірно, кадирівець. Йому хтось крикнув, що я «сердечник», на що він з кулака пробив мені грудну клітку кастетом. Я втратив свідомість, а отямився вже в камері», - розповідає прикордонник.

Леонід згадує, що вихідців з «Азовсталі» тримали під особливим контролем. В їхніх клітках не було навіть стільців, натомість в кожній були камери відеонагляду. Військовополонених морили голодом та змушували вчити гімн рф і співати його кожного ранку на шикуванні. За українську мову натомість нещадно били.

«Нам давали «перше» і «друге»: кислу капусту вони заливали теплою водою, потім зціджували. Та вода і була «першим» блюдом. На «друге» була промита кисла капуста. Іноді давали півтора шматочка хліба. Всі й так ледь на ногах трималися від голоду, так ще й били постійно, а якщо на допиті втрачав свідомість, відливали водою і знову били», - згадує прикордонник.

Під час перебування у полоні прикордоннику не давали спокою думки про родину. Йому вдалося дізнатися, що рідні вибралися з-під Маріуполя на підконтрольну Україні територію, про подальшу долю сім'ї йому нічого не було відомо. З полону зв'язатися з рідними вдалося лише раз. Коли Леоніда разом з побратимами перевозили до чергового табору для військовополонених, молодий конвоїр сфотографував прикордонника на свій телефон та відправив фото родині. Тоді чоловік вперше за всю війну розплакався.

«Конвоїр сказав, що з телевізора чув, мов полоненим раз на тиждень дають поспілкуватися з рідними, і запитав, коли я останній раз говорив з сім'єю. Я сказав, що жодного разу не говорив, і він запропонував з ними зв'язатися, а коли мені прийшли фото онуків на його телефон, я розплакався. Він сказав «Не плач, старый, увидитесь». І ці слова виявилися пророчими», - каже військовий.

За кілька місяців Леонід потрапив до списків на обмін і у квітні 2023-го вже цілував жовто-блакитний прапор на рідній українській землі. Далі був військовий госпіталь та тривала реабілітація. Адже з полону прикордонник повернувся з закритою черепно-мозковою травмою, порваним меніском на правій нозі, відбитою ниркою і шкірою на попереку, в нього були розірвані м’язи на руках та кіста в черевній порожнині. Зі 110 кг Леонід схуднув до 54-х, а візуально став старший на десятиліття.

«Мене спочатку дружина навіть не впізнала, вигляд був не для легкодухих… Я почав потроху відновлюватися та набирати вагу, фізичний стан покращувався, чого не можна було сказати про психологічний. Я не міг спати. Постійно мучили жахіття, не покидала тривожність. Тоді я відкрив для себе різьблення. Попросив у медсестер дощечку, слюсар санаторію приніс мені два різці і пішла робота», - розповідає прикордонник.

Таке заняття допомогло Леонідові заспокоїтися та опанувати себе. Згодом він придбав інструмент для різьблення по дереву і перетворив своє «заспокійливе» на хобі.

Наразі військовослужбовець повернувся до виконання обов’язків та несе службу в Маріупольському прикордонному загоні. «Дід» будує далекоглядні плани на майбутнє, каже, що двох онуків уже має, тому молодшій донечці «замовив» онучку. Після закінчення війни Леонід планує придбати будиночок у лісі, та насолоджуватися тишею, а ще хоче відкрити ресторанчик і назвати його «Пишки діда», як ті, що колись пік для побратимів на «Азовсталі».