«Коли душа творча, а в країні війна – не до мистецтва», –  так стверджує військовослужбовець Донецького прикордонного загону на псевдо «Малий». Юнак родом із Дніпропетровщини, працював на шахті, захоплювався живописом. Каже, писав картини усім, що під руку потрапить: фарби, олівець, навіть ручкою на серветці, якщо хотілося закарбувати цікавий момент.  Що стане військовим, навіть не думав. Проте у 2021 році потрапив на строкову службу.

Після повномасштабного вторгнення хлопець твердо вирішив, що мистецтво поки не на часі і підписав контракт із Держприкордонслужбою. Спочатку служив у Чернівецькому прикордонному загоні. Однак довго бути в тилу не зміг. Юнак постійно рвався на фронт. Тому написав рапорт на переведення і з жовтня 2022 року став обороняти країну пліч-о-пліч з бійцями Донецького прикордонного загону. Пройшов навчання на «зенітника» та поїхав у зону активних бойових дій.

Тримав оборону в приватному секторі Бахмута. Під час одного з вуличних боїв Владислава було поранено. Прикордонник згадує, як потрапив під мінометний обстріл, діствав контузію, але продовжив іти далі. В ході бою було поранено побратима зі Збройних сил України і Владислав із другом під обстрілами допомагали йому вибратися. Саме в цей час прикордоннику в ногу потрапив уламок міни.

–Спочатку ми вели стрілецький бій між будинками. Потім вилетіла «ворожа пташка» (дрон), засікла нашу позицію і туди відразу почали «насипати» з мінометів. Ми тільки дотягли цього пораненого хлопця і передали його своїм, як я сам став «300-тим». Навіть не зрозумів, як так вийшло. Спочатку намагався сам собі накласти турнікет на ногу, а коли зрозумів, що втрачаю свідомість, почав гукати «300». Прибіг мій друг Сашко, дотягнув той турнікет і шкутильгаючи ми з ним вибиралися з-під лінії вогню, потім підбіг до нас ЗСУшник і вони вже вдвох мене виводили, – згадує молодий прикордонник.

До місця евакуації військовим не вдалося дійти через шквальний обстріл. Хлопці знайшли укриття в гаражі, перечекали, а коли вогонь вщух, рушили далі. Прикордонник згадує, як з ним жартували і говорили, щоб не втрачав свідомість. Далі пам'ятає картинки: перша допомога, пікам і люди в білих халатах. Коли прийшов до тями, лікарі сказали, що уламок застряг глибоко в коліні і доведеться його діставати практично «наживо».

–Було навіть болючіше ніж як потрапив туди. Уламок – це як шуруп, він коли залітає в м'які тканини, на своєму шляху намотує все на себе, а коли дістають, то це все витягують разом із сухожиллями. У Дніпрі мені так і не витягли той уламок. Відправили до Хмельницького і там уже на сучасній апаратурі його вдалося дістати, – розповідає хлопець.

Після 5-місячної реабілітації Владислав знову в строю. Він командир зенітно-ракетного відділення. Про свою «підопічну» - ЗУ23-2, знає все до найдрібніших деталей. 22-річний хлопець уміло керує зенітним розрахунком, а його командний голос слухають навіть більш досвідчені та старші чоловіки.

«Малий» із таким же запалом рветься у бій. Стримують командири, адже незабаром на Владислава чекає ще одна операція, інакше про повноцінну функціональність коліна доведеться забути. Прикордонник каже, відновиться і ще повоює. А після Перемоги відкриє свій маленький бізнес у харчовій галузі. Дизайн закладу вже малює в уяві. Каже, стіни розписуватиме власноруч. А ще серйозно задумається про весілля зі своєю коханою, яка після повномасштабного вторгнення завжди підтримує і їде за ним, хоч де б йому довелося проходити службу, навіть на найнебезпечніші напрямки.