Олександру 57 років. За своє життя він багато де працював та встиг 11 років присвятити службі в армії.

У день повномасштабного вторгнення чоловік був на роботі в Украерорусі. «Пам'ятаю ці перші повідомлення про обстріли... я збирав й упорядковував інформацію та передавав керівництву. Тоді я зрозумів, наскільки все серйозно. Залишатись і чекати не було терпіння», – розповідає Олександр.

У цивільному житті Олександр, крім основної роботи, тренував дітей в одному з військово-патріотичних клубів міста Бориспіль. Діти з нетерпінням чекають свого тренера, а Олександр після Перемоги мріє повернутись до цивільного фаху та, звичайно, тренувань з дітьми.

«Через змагання та ще одне хобі – мотопробіги, я часто подорожував, часто бував на Донеччині. Найбільше, що мене вразило, коли я приїхав сюди вже у статусі військового – це як колись квітучі селища та міста, якими вони залишились у моїй пам'яті, перетворились у попіл», – говорить прикордонник.

Зараз чоловік на Донеччині разом з сином захищає Україну. До початку повномасштабного вторгнення, у грудні 2022 року, вони вступили до сил ТРО.  Згодом брали участь в обороні країни, коли ворог прийшов на Київщину.

Вдома на Олександра чекає кохана дружина та онучка, яка регулярно малює і пересилає дідусю малюнки.

«Аби з’являлися такі малюнки, готовий віддати все і гнати ворога за межі наших кордонів. І, щоб вони ніколи сюди не поверталися, буду захищати Україну до останнього. Не можемо і не хочемо передавати у спадок цю війну наступним поколінням», – каже прикордонник.

А ще прикордонник радить цінувати рідних, кожен прожитий день поруч з ними та берегти один одного і Україну.