До війни Сергій працював в організації, що займається вантажними перевезеннями. Однак в березні минулого року долучився до прикордонників, аби стати на захист Батьківщини.

Спершу, разом з побратимами, охоронець кордону вибув на Донецький напрямок, згодом – на посилення рубежів Харківської області, де спільно з 79-ю десантно-штурмовою бригадою прикордонники стримували наступ ворога. Щоб затримати кремлівську орду – українські захисники підірвали міст на підступах до населеного пункту – це дало змогу евакуювати мирне населення. Запеклі бої тривали понад дві доби, далі облога... Під час маневру, колона з військовими потрапила в ворожу засідку. Захисників, а їх залишилося не більше десяти, ворог забрав у полон.

«В автівці нас було шестеро, але в живих залишився лише я один. Побратими справа і зліва закрили мене собою… Я вів вогонь навіть після двох поранень, доки не відчув сильний удар по голові, далі все як в тумані», - пригадує цей жах український воїн.

«У нас забрали все: документи, особисті речі, телефони. Більш того, хто з поранених бійців наклав собі турнікети, нелюди їх зняли. До ранку не дожили два наших побратими… Далі були знущання, катування, жорстокі побиття. Чим більше ти мовчав, тим з більшою жорстокістю та ненавистю окупанти били під час допитів», - розповідає прикордонник.

Згодом тих, хто попри все, зумів подолати смерть та вижити в цих нелюдських умовах, вивезли до ворожого Курську.

«Спершу було дуже важко: нестерпний біль, побої, простріляні ноги, якими я майже не рухав, та постійні переміщення з одного місця до іншого, і кожна поїздка здавалася останньою, і думки, що я більше ніколи не переступлю поріг рідного дому», - з болем згадує Сергій.

Час в полоні був нестерпним, він просто зупинився. Одного ранку полонених знову кудись повезли, як завжди зав’язали спершу очі, потім руки.

«Стояв страшний гул літаків та запах керосину. То був аеродром. Нас завантажили, як худобу, на голу, холодну підлогу. Літак злетів, знову пішов на посадку… Вони ще довантажували людей. Знову приземлився, нас перевантажили та повезли. То було 6 травня – день обміну полонених, або ще один шанс на життя», - ділиться захисник своїми спогадами.

«Я вижив тоді, коли, здавалося не мав би, пройшов полон і повернувся з нього цілий. Так, ноги болять, страшно болять, та то пусте, бо ще нестерпніше болить душа за рідну землю, за родину, за тих, хто віддав найцінніше, аби ми жили під мирним небом у своїй Україні», - говорить Сергій.