До повномасштабного вторгнення чоловік працював у найбільшому аеропорті країни - Борисполі. За фахом він інженер-будівельник.

«Той ранок я не забуду ніколи... Звуки вибухів і переживання, проте не за себе, а за сім'ю», - пригадує Валіко.

Не гаючи часу чоловік відправляє родину у безпечне місце, а сам іде, щоб вступити в місцеву тероброну. Кількість охочих була великою, тому йому сказали чекати дзвінка. Щоб не сидіти без діла і приносити користь чоловік долучається до робочої бригади, яка допомагає облаштовувати оборону міста.

Пізніше Валіко все ж таки стає у стрій. У військкоматі йому пропонують долучитися до прикордонників. Вже незабаром чоловік вирушає на північ, а згодом – на схід України.

«Я не задумуючись погодився піти у прикордонну службу, адже прикордонники – перші на кордоні, перші дають бій», - говорить Валіко.

«Тяжчою, звичайно, для мене стала Донеччина. Там росіяни влаштували, колись з квітучих населених пунктів, суцільний морок. До війни неможливо звикнути, але нам вистачить сил все відбудувати. Я в цьому впевнений», - зауважує прикордонник.

Шість місяців розлуки з сім'єю, яка його всіляко підтримувала на відстані. Вдома на свого захисника чекала кохана дружина та двоє донечок. Донечки часто малювали батьку малюнки, а як тільки випадала нагода - телефонували.

Життєве кредо військового: «Жити по совісті і залишатися завжди людиною».

Після Перемоги Валіко мріє повернутись до улюбленої роботи в аеропорту, а ще якомога більше проводити час із сім'єю.