Ці слова діточок, які евакуювались разом зі своїми матерями, чула ледь не кожні пів години в перші місяці повномасштабної війни прикордонниця Ірина, яка служила в поромному пункті пропуску «Орлівка».

Чоловіки привозили своїх дружин з дітьми до пункту пропуску, а самі повертались додому, а, можливо, хтось й одразу на фронт. Ірина згадує, що в ті дні пором на відхід був вщент заповнений людьми та транспортними засобами. В основному то були жінки з дітьми. Але було багато чоловіків, які поверталися в Україну. Вона питала їх чи знають вони, що навряд чи зможуть виїхати з України, а вони відповідали, що країна потребує їхньої допомоги й хто як не вони це зроблять. Її тоді взяла гордість за наших українських чоловіків. Було багато різних випадків пов’язаних з евакуацією. Про деякі з них розповіла Ірина.

«Волонтерка поблизу пункту пропуску»

З перших днів повномасштабної війни небайдужі мешканці села «Орлівка» Геннадій Стамбулов, Анатолій Абгаш зі своїми дружинами не змогли сидіти вдома та вирішили допомагати українським біженцям, які прямують до Румунії. Вони організували «Орлівський центр гуманітарної допомоги», що працює від «Асоціації підприємців Ренійської громади», а також підприємців Румунії. Свою діяльність вони розгорнули в наметах, що були розгорнуті напроти пункту пропуску. Кожен, хто перетинав державний кордон мав змогу там поїсти, погрітися і навіть заночувати. Волонтери пліч-о-пліч співпрацювали з прикордонниками. Не раз Ірина та інші охоронці державних рубежів набирали печива, яблук та інших продуктів, щоб потім все це роздавати дітям та тим, кому це було необхідно в пункті пропуску. Окрім цього, прикордонники направляли людей до наметів волонтерів, щоб ті змогли поїсти гарячої їжі.   

«Дітям по мандаринці»

Людська доброта не вимірюється національністю, чи громадянством. Один водій вантажівки, громадянин Туреччини, доки стояв у черзі на в’їзд до України відкрив свого напівпричепа взяв декілька ящиків з мандаринами та почав їх роздавати дітям разом з прикордонниками.     

«У Вас погано було з географією у школі?»

Прикордонникам доводиться іноді працювати психологами. Деякі люди, через панічні настрої, навіть не знали куди їдуть, тікали, як то кажуть, світ за очі. Одного разу 64-річна жінка з евакуаційного автобуса намагалась переконати Ірину, що вона прямує до Молдови, бо їй дійсно треба було до цієї країни. Вона щиро вірила у своє судження, що за Дунаєм знаходиться Молдова. Навіть казала, що, мовляв, у прикордонниці було погано з географією в школі. Проте, Ірина спокійно поговорила з нею, заспокоїла і та із вдячністю поїхала далі своїм автобусом до Румунії.

«Дитячі аматори в прикордонному однострої»

На початку березня в пункт пропуску прибуло два автобуси з дитбудинків Миколаївщини. Усім діткам було до 5 років. Їхали вони в таку даль вперше. В автобусах стояв дитячий гамір, десь крики тощо. І тут Ірині стали в пригоді уміння попередньої роботи у школі та дитячому садочку. Вона з легкістю завоювала увагу малечі за допомогою своїх педагогічних прийомів і швидко оформила всіх у прикордонному відношенні. Звісно, супроводжувалось це з роздачою солодощів.

«Подарунок, який не забувається»

Ірина, як й інші прикордонники, завжди вишукували серед натовпу пасажирів з малими дітьми для їх першочергового оформлення, бо в перші місяці повномасштабної війни ще було дуже холодно. Не стало виключенням це правило й для матері з двома дітьми. Одній було рік, а іншій п’ять. Вона попросила Ірину допомогти переодягнути підгузок немовля. Прикордонниця завела їх у службове приміщення і допомогла це зробити. П’ятирічна дівчинка на знак вдячності подарувала свою улюблену м’яку іграшку прикордонниці. Її мати сказала, що вона цю іграшку нікому не давала навіть в руки, а тут навіть подарувала. Через декілька місяців вони повертались в Україну. І спитали в інспекторки чи пам’ятає вона їх. Ірина згадала, після нагадування дівчинкою, про той випадок з іграшкою.