Старший солдат Михайло Дімітрічак – наймолодший із прикордонників у сім’ї. Окрім нього, свою долю з кордоном пов’язали його батько, мати та дідусь.

Наразі Михайло проходить строкову службу у відділі прикордонної служби «Ужгород» Чопського загону.

Три десятки років тому неподалік, на тоді прикордонній заставі «Оноківці», служив солдат Володимир Дімітрічак, батько юнака. Володимир Михайлович пройшов свого часу увесь шлях військовослужбовця – від рядового до підполковника і через сімейні обставини звільнився у запас Збройних Сил України лише минулого року. А перед цим були прикордонні підрозділи та управління Мукачівського загону, потім у 2014 році – АТО, у 2022 році – мобілізація та виконання службово-бойових завдань у зв’язку з початком повномасштабного вторгнення.

Мати Михайла Наталія - військовослужбовець Мукачівського загону. Вона розпочинала службу зв’язківцем у прикордонному підрозділі. Хлопець розповідає, що й досі пам’ятає, як уміло мама вправлялася з провідною телефонною технікою і як неймовірно гарно виглядала у військовій формі.

Дід, Михайло Володимирович, нечасто ділиться спогадами про свою службу. Він також завершив військову кар’єру у званні підполковника, пройшовши безліч застав у різних куточках тодішнього радянського союзу. Втім підтягнутий і дещо суворий дідусь завжди був для маленького Михайлика еталоном чоловіка і військового.

Дитинство Михайла Дімітрічака пройшло на Закарпатті, у військових містечках серед прикордонників. Він змалечку розрізняв види стрілецької зброї, знався на військовій автомобільній техніці, любив погратися зі службовими собаками.

Після закінченні школи вступив спочатку до коледжу, а потім до Мукачівського державного університету. Щойно завершив освіту, у 2021 році пішов на строкову службу. Рідні підтримали юнака у цьому, адже, як він каже сам, інших альтернатив, як стати прикордонником, для себе не бачив.  

Зараз старший солдат Михайло Дімітрічак – один з найкращих військовослужбовців у своєму підрозділі. Найвагоміший стимул для нього – висока оцінка його старань батьками та дідусем. Хлопець розповідає: «Я стараюся служити так, аби уся моя прикордонна родина мною пишалася. Тому постійно вчуся, удосконалюю навички, допомагаю іншим. Точно знаю, що моїм батькам не буде соромно за мене».

Михайло зізнається, що завжди хотів довести рідним, що він сумлінно і пильно виконує покладені на нього обов’язки, що він також справжній захисник державних рубежів і вже має перші результати – затримання незаконних мігрантів. 

Найбільшою мрією Михайла наразі є Перемога: «Сьогодні мені важко уявити майбутнє. Доки у цьому є необхідність, буду продовжувати службу і робитиму це якнайсумлінніше. Розумію, що головне ж на часі - щоб кожен із нас викладався на максимум заради Перемоги».