З початку широкомасштабного російського збройного вторгнення кожен в Україні робить усе, аби наблизити день Перемоги та відновити мирне життя.

Хтось на передньому краї боронить Батьківщину, хтось займається волонтерством чи воює на інформаційному фронті, а хтось забезпечує надійний тил та справність озброєння і техніки. Робота персоналу інженерно-технічних підрозділів Держприкордонслужби є не менш важливою ніж виконання складних бойових завдань в умовах безпосереднього зіткнення з противником. У кожного свій фронт і від всіх разом залежить загальний успіх справи ефективного опору ворогові.

Володимир – начальник групи по ремонту та обслуговуванню транспортних засобів. Від майстерності та старанності його невеличкого колективу залежить багато, адже справна техніка – запорука виконання завдання та збереження життя особового складу. Військову службу у прикордонному відомстві він розпочав ще у 2011 році, після навчального центру проходив службу у підрозділах прикордонного  контролю, та підрозділах забезпечення. Також влітку 2014 року виконував завдання у складі зведеного загону в зоні проведення антитерористичної операції на ділянці Луганського прикордонного загону. З отриманням первинного офіцерського звання, відповідно до фаху інженера-механіка, очолив одну з груп відділу озброєння і техніки військової частини. Основним завданням підрозділу Володимира є забезпечення ремонту та обслуговування бойової та автомобільної техніки, крім того, з початку відкритої збройної агресії росії доводиться допомагати ще й водіям транспорту, що на марші.

Початок війни Володимир зустрів як і всі військові командири – з отриманням сигналу оповістив підлеглих, прибув до частини та забезпечив виконання першочергових заходів. Розповідаючи про свої відчуття того ранку, згадує, що думав про сім’ю, адже разом з дружиною виховують півторарічного сина, проте як офіцер-прикордонник чітко знав, що які б завдання не визначались – все виконуватиметься. У першу чергу його відділення приступило до максимального відновлення техніки, яка на початок бойових дій планувалась до ремонту, аби всі службові автомобілі були в строю. Згадує також, що всі цивільні працівники його групи вранці прийшли на робочі місця, адже розуміли що потрібно «підтягнути хвости» та оперативно готуватися до виконання завдань.  

Володимир згадує, що у перший же тиждень суттєво додалось роботи для його підрозділу. «Вся техніка має бути в строю, повинна їздити, це життя водіїв і особового складу. Перед виїздом автомобіля з парку я повинен бути впевнений, що він доїде до пункту призначення і повернеться назад», – розповідає офіцер. Додає, що відчуває персональну відповідальність за техніку, що ремонтувалась в його майстерні, особливо важку техніку, яка потребує більше зусиль та часу. «Крім службового обов’язку, воєнний час накладає на тебе ще й додаткову, людську відповідальність перед товаришами. Я сам виконував завдання в зоні бойових дій і на ділі знаю скільки залежить від надійної техніки в бою і на марші. Всю колону через технічну несправність може суттєво сповільнити одна одиниця – тому як ніхто інший розумієш важливість якісного ремонту і підготовки транспорту».

Також начальник групи розповідає, що крім техніки частини підлеглі його підрозділу забезпечують ремонт і обслуговування автомобілів інших підрозділів і перевізників. «Через нашу частину до місця виконання завдань прямувало багато військових колон і нерідко ми разом з підлеглими допомагали колегам з інших прикордонних загонів усувати раптові поламки», – згадує Володимир. Крім того, допомагати доводилось водіям вантажівок, що розвозять майно за напрямками забезпечення. «За місяці, що минули з початку повномасштабного російського вторгнення, ми стали свого роду невеличким «хабом» для колег з інженерно-технічних відділів інших органів охорони кордону. Якщо рахувати всі автомобілі, що прямували через нашу частину, то з початку війни ми так чи інакше долучились до ремонту, чи обслуговування понад сотні службових автомобілів. Вже у перший тиждень з початку вторгнення почався «конвеєр», навіть банально підкачати колеса, наприклад у «кразі» – ніби нічого складного, але свій час забирає», – розповідає керівник. Також з усмішкою додає: «Тепер не те що б друзів, але знайомих маю по всьому кордону, принаймні чимало водіїв знають, де в нас ремонтна майстерня».

На запитання щодо труднощів, з яким зіткнувся його підрозділ, відповідає що особливих проблем не було, навпаки піднесений бойовий дух, прагнення здолати ворога неабияк додає сил, а може і годин у добі. «Підлеглі самі все розуміють, самовіддано працюють, а я завжди разом з ними, завжди підтримую і де потрібно із закачаними рукавами поруч кручу гайки», – сміється офіцер. «Особливо запам’ятався ремонт «шешиг» (Газ-66, авт.) у середині березня. Тоді колона не зупинялася і продовжила рух на світанку, а ми разом із водіями всього автопарку допомагали скоріше поставити у стрій автомобілі, аби ті вчасно прибули до пункту призначення. Працювали з перервами на короткий сон та повітряні тривоги, але завдання виконали, тепер усім колективом жартома дякуємо мобілізованим водіям тих вантажівок за такий екстремальний, але корисний досвід», – каже Володимир.

Щодо мотивації підлеглого особового складу офіцер зазначає, що певним чином війна додала колективу згуртованості. Незважаючи на молодий вік підлеглих, кожен на своєму місці якісно робить свою роботу. Хтось може не розуміється в ремонті мотора, але швиденько замінить чи відремонтує шини на автомобілі, інший якісно проведе зварювальні роботи, а ще хтось швидко та вміло пофарбує. «Так, люди не залізні, але мій колектив особливий. Звісно бувають технічні питання, своє бачення справи, але у нас в групі завжди є порозуміння. Люди завжди знають що потрібно робити, ми працюємо на результат, війна ще більше об’єднала нас», – додає Володимир.

У розмові офіцер згадує і про волонтерів та небайдужих громадян, власників сервісних та шиномонтажних станцій, волонтерів, які не вагаючись допомагають прикордонникам у моменти коли не вистачає рук чи обладнання. «Головне прагнути виконати завдання, а хороші люди завжди допоможуть, не очікуючи ніякої дяки»,– розповідає Володимир.

Розмовляючи про вільний час та відпочинок, війну та очікувану перемогу над ворогом, на запитання, що найперше хотілося б зробити після закінчення війни, Володимир відповідає, що прагне більше уваги приділити сім’ї. «Звісно, хочеться відпочити, довше побути з сім’єю. Також від січня жодного разу не був у батьків. Вони розуміють, що син військовий, підтримують, як можуть, однак за першої ж можливості таки рвану на село».

Підсумовуючи начальник групи вкотре додає, що без його підлеглих не був би він сам керівником: «Довіряю і завжди можу покластися на своїх хлопців, тим більше з такою підтримкою керівництва та громадян».