Юлія родом з Донеччини, тому жахіття війни відчула ще девʼять років тому. Вторгнення чужинців змусило її залишити рідне місто та переїхати до Маріуполя.

Тоді дівчина і приймає рішення вступити на військову службу до Донецького прикордонного загону, щоб бути пліч-о-пліч з воїнами, які виборюють мир та свободу для Батьківщини.

На службі вона знайомиться зі своїм майбутнім чоловіком Олександром. Створили сім’ю, а далі – щасливе сімейне життя: служба, дім, діти… допоки розмірений ритм не порушило повномасштабне вторгнення.

Вона ні на хвилину не піддалась страху і паніці, коли чоловік розбудив серед ночі та сказав найстрашніше: «Розпочалась війна, нам потрібно прибути до загону», – швидко зібралась і попрямувала на службу… то був чи не найдовший день її життя.

Надвечір прикордонниці вдалося дістатись додому до своїх діточок, які залишились самі. «Я тоді ще не розуміла, що це був той день, коли я крайній раз бачила свого чоловіка перед довгою розлукою. Зв’язок обірвався…», – з болем згадує прикордонниця.

Ще місяць прожила у місті, яке всіляко намагались знищити російські війська. Під постійними обстрілами, без світла, тепла, з дітьми на руках, не виїжджала, хотіла бути поруч зі своїми побратимами та всіляко їм допомагати протистояти ворогу.

Коли на місто полетіли авіабомби, аби врятувати діток вимушена була їх евакуювати до більш безпечного місця, але повернутись на службу довелося вже до іншого підрозділу. Подумки прикордонниця була з побратимами, з чоловіком, але звісток від них не було жодних.

Знала лише, що її чоловік із захисниками на Азовсталі. Один раз вдалось отримати від нього повідомлення про те, що він живий, але на жаль отримав поранення. Далі – нескінченні дні і ночі в очікуванні його з полону.

Одного дня, перебуваючи на службі, Юлія отримує такий бажаний та довгоочікуваний дзвінок про те, що її коханий повертається. Одразу зібравши валізу вирушає на зустріч до рідного. Серце краялось від побаченого: змарнілий, змучений пеклом полону, але живий – і то було найголовніше.

Попри невгамовний біль від пережитого, загартована викликами долі, війною Юлія продовжує службу і вірить, що неодмінно повернеться до свого рідного Донецька, в якому майорітиме прапор незалежної та вільної країни.

«Я навчилась цінувати життя та кожну хвилину проведену разом зі своїми найріднішими людьми. І зараз моя сімʼя добре розуміє, що наш дім там де Україна», – ділиться прикордонниця.