Робота на заводі, дім, кохана дружина та 4 дітей – родина ідилія наповнювала життя Володимира із Запоріжжя до початку війни в 2014 році. Коли окупаційні війська перетнули кордони України, чоловік твердо вирішив, що сидіти вдома не буде. І в березні 2014 року вступив до лав Держприкордонслужби. Брав участь у боях на Новоазовському напрямку, стримував ворога на підступах до Маріуполя. З перших днів служби Володимир став в один стрій із військовослужбовцями 1 прикордонного загону. З ними й зустрів повномасштабне вторгнення.

24 лютого 2022 року військовий ніс службу на посту технічного спостереження за екваторією Азовського моря в селищі Сопіне, що біля н.п. Широкине. Каже «вітати» прикордонників ворог почав ще з 23 лютого. Тоді пролунали перші залпи з градів, почали «йти» російські танки.

–Ми отримали наказ зайняти оборону. 24 лютого о 06:00 ранку була вже замінована екваторія Азовського моря. А близько 10:00 надійшла команда відходити. Далі приїхали «азовці» і забрали нас з собою. Разом ми облаштовували фортифікаційні позиції. Коли прийшли наші прикордонники, ми відійшли у Дніпро, – згадує Володимир.

Там військові перегрупувалися, отримали додаткове озброєння та повернулися до Маріуполя. Щойно зайшли у місто, «коробка» за нами зачинилася. Маріуполь було оточено. Далі був «Азовмаш». Там прикордонників «розбили» на частини для оборони міста та передали в підпорядкування «азовцям». Спочатку, розповідає Володимир, вони їздили на пости спостереження, згодом почали активно оборонятися.

–Наша задача була корегувати вогонь по Старому Криму. Він на той момент уже був захоплений. Так тривало до 17 березня, потім росіяни прорвали оборону міста і почалися вуличні бої. Ми обороняли Кіровський район. У місті була надскладна обстановка, – згадує Володимир.

Часто бої йшли в багатоповерхівках. Військовим доводилося зламувати двері у квартири, щоб займати оборону. А в цей час у місті залишалося ще багато цивільних, що значно ускладнювало оборону. Володимир розповідає, як з побратимами стукали у квартири, просили людей спускатися в підвал. Їхні застереження часто ігнорували. В результаті цивільні потрапляли під обстріли. Було багато загиблих, а надати допомогу пораненим ставало дедалі складніше.

–Був випадок, коли жінка з дітьми залишилася в квартирі і їм у вікно залетів снаряд. Коли ми прийшли, в її сина вже нога бовталася, ми наклали джгут, згодом вдалося цю родину евакуювати, цивільний чоловік погодився відвести їх у сусідній район міста в лікарню, але хлопцю ногу так і не врятували, джгут був накладений довгий час і довелося лише відрізати, – пояснює військовий.

З лікарнями на той час також була проблема. Окупанти почали їх захоплювати, брали в заручники медиків, щоб ті надавали допомогу їхнім пораненим. Зі спогадів Володимира, в місті постійно все палало. З багатоповерхівок лунали крики про допомогу, люди гинули від снарядів у власних домівках, а військові не могли нічого вдіяти, бо під обстрілами не можна було дістатися до потерпілих.

Сили противника зростали з кожним днем. Згодом довелося відходити. Під постійним шквальним вогнем прикордонники дісталися до заводу Ілліча. Поселилися в цеху разом з «азовцями» і морськими піхотинцями. Оборону тримали два тижні. Їли раз в день. Найбільше не вистачало води. Топили сніг, пили технічну воду та готувалися до прориву.

Весь цей час Володимира не полишала думка про родину, яка була у місті Пологи під Маріуполем та потрапила під окупацію ще 28 лютого. Крайній раз військовий спілкувався телефоном з сім'єю 3 березня. Тоді дружина сказала, що їх обстрілюють, немає жодних комунікацій, вимкнено світло і зв'язок незабаром перервався, адже росіяни відключили «вишки». Прикордонник не знав подальшу долю родини. Саме там на заводі йому дивом вдалося вийти з рідними на зв'язок. Сім'я військовослужбовця на той час вже евакуювалася в Запорізьку область і прикордонник видихнув з полегшенням.

На початку травня військові з заводу «Ілліч» таки зважилися на прорив. Однак він був невдалий. На той час завод було оточено силами ворога в три кільця, їх чисельність складала близько 16 тисяч осіб. По оборонцях Маріуполя постійно працювала артилерія, обстрілювала авіація. Кожні 15-20 хвилин, за словами Володимира, на військових скидали авіабомби. Коли шансів на прорив не залишилося, військові отримали наказ здаватися у полон, щоб зберегти життя.

–Ми вийшли з заводу 12 квітня. У руки до днрівської морської піхоти, це я зрозумів по шевронах. Вони забрали всі особисті речі, посадили нас в автобус і відвезли в Сартану, а за три дні - в Оленівку. Там зустрічали дуже жорстоко. Били. Води і їжі не було. Нас тримали в бараці, який був розрахований на 120 людей, а нас було понад 800, – розповідає Володимир.

Згодом військовим провели анкетування та повезли в таганрог. Далі – рязань, мордовія. Володимир згадує, як в кожному новому місці приймаючи били. Підйом починався о 06:00 і полонені стояли весь день аж до 23:00. Їм не давали навіть присісти. Щодня змушували співати гімн рф, а з радіо постійно лунала російська пропаганда та розповіді про «фашистів-українців». Якось полонених українських військових відлупцювали до втрати свідомості, а все через те, що вони відмовилися привітати конвоїрів 23 лютого (день защитника отечества в рф).

У полоні Володимир був 1 рік. Каже, за ніч до обміну, бачив віщий сон.

–Приснилося, що мене з іншими нашими військовими «пакують» у вантажну машину, одна була вже повна і приїхала друга. Я ще з кількома хлопцями переліз в пусту. А коли запитав, куди вона їде – сказали: «ДОДОМУ». Потім ці обличчя зі сну, я побачив в камері перед обміном, а згодом на рідній українській землі. Я був в шоку, досі не збагну, як таке можливо, – з подивом згадує Володимир.

На територію України прикордонник повернувся в тюремних капцях. Каже, одяг йому віддали, а от берці – конвоїри залишили собі. По дорозі до місця обміну полоненим наділи мішки на голову і сказали сидіти тихо, а то будуть стріляти, а вже за кілька хвилин до автобуса зайшов чоловік і українською мовою сказав «Хлопці виходьте, все скінчилося! Ви вдома!».

–Відчуття, коли почув українську мову, важко передати. Це був момент абсолютного щастя. Під час переходу в пункті пропуску, ми побачили їхніх військових, які були в українському полоні: всі чисто одягнені, відгодовані, із зачісками, і ми – худющі, побиті, як сама смерть. Я пам'ятаю, як мені дали яблуко, пам'ятаю його смак і запах. Це був запах волі, – пояснює чоловік.

Спогади про перший дзвінок родині, викликають у Володимира сльози на очах. Каже тоді теж заплакав, бо почув голос своєї 5-річної донечки. Зустрітися з рідними відразу не вдалося, адже після полону чоловік схуд на 24 кілограми, мав чисельні фізичні травми, нариви на ногах і потребував реабілітації.  

Наразі Володимир мріє про мир та власний будинок десь у тихому місці. Каже, після Перемоги службу не залишить. Адже з таким сусідом потрібно завжди бути в тонусі та в готовності до оборони Батьківщини. А от на пенсію плани уже має, хоче виростити власний виноградник та стати виноробом. І щоб вся його велика сім'я збиралася за родинним столом на душевні бесіди за бокалом ароматного домашнього вина зробленого з любов'ю.