Андрій Голдобін з Маріуполя. Служив з 2015 року прикордонником у рідному місті. У 2021 році після хвороби звільнився, а 24 лютого знову опинився у війську.

У повномасштабне вторгнення він, як і чимало маріупольців, не вірив, адже з 2014 місцеві звикли до війни, яка точилася поруч. Тому більшість містян, як і Андрій, не виїжджали з міста.

22 лютого Андрій зрозумів, що буде війна і прийшов до військкомату. 24 лютого 2022 року отримав форму та зброю. Прикордонники тоді виконували різні завдання: їздили на пости спостереження, дивилися за противником, звідки він веде вогонь, копали окопи. Андрій тоді був кухарем - варив їсти на вогнищі у дворі. 15 березня, коли він готував обід, почався обстріл і йому травмувало руку.

«Прилетів снаряд, і уламок мені в руку потрапив. Я після першого прильоту присів, а коли прилетіло вдруге, сховався за тачку залізну, і вона мене врятувала. Але уламок переламав та змістив кістку», - розповідає Андрій.

Прикордонника спершу доправили до військового шпиталю, який ще працював. Чоловіку надали першу допомогу, зробили рентген, наклали шину. А наступного дня госпіталь розбомбили авіацією. Тоді госпіталь евакуювали на завод Ілліча. У бомбосховищах пацієнтів ховали від обстрілів, але через постійні бомбардування хворих доводилось постійно перевозити. За місяць на заводі пацієнти поміняли п’ять бомбосховищ.

«Приїжджаємо, розставляємо ліжка, медикаменти, робимо операційну, польову кухню, запускаємо генератори, освітлення, матраци, теплі речі, а через тиждень починається обстріл, ми половину усього залишаємо там і переїжджаємо», - пригадує прикордонник.

Увесь цей час вогонь вели по місту, чоловік навіть не бачив обсягів руйнувань міста, бо він був під землею. Коли побачив усе в інтернеті, зрозумів, як важко насправді було звичайним містянам. Найважчим моментом для нього стала спроба перевезти поранених пацієнтів госпіталю з заводу Ілліча на Азовсталь, проте вона була марною.

У 36-ї бригади морської піхоти, яка розташовувалась на заводі Ілліча, закінчились боєприпаси та техніка. Захисники спробували прорватись до Азовсталі. Вночі з вимкненими фарами поїхали на Волноваху, але їх зустріли окупанти та пошкодили техніку, тож повернулись назад на завод.

Після цього вони не могли вже оборонятися, каже Андрій, тому командування ухвалило рішення здатися в полон, аби зберегти життя особового складу і врятувати поранених. Перші кілька днів полонені жили в ангарах в селищі Сартана неподалік Маріуполя. Згодом Андрія з іншими пораненими доправили до лікарні Донецька. Медики не хотіли доглядати полонених, але, за словами Андрія, вони мали вказівку не робити нікому шкоди, тому їх не чіпали. Рани переважно загоювали поверхнево, накладали гіпс, а далі відправляли пацієнтів у тюрму.

«Мене залишили на весь термін перебування в лікарні, щоб я допомагав санітарам. У хлопців були важкі поранення: перелом стегна, вирвані м’язи, поламані кістки, опіки», - згадує військовий.

Чоловіку пощастило випросити у санітарки телефон та зв’язатися з рідними, про долю яких не знав з початку березня. З’ясувалось, вони вціліли й змогли виїхати з Маріуполя.

Андрій був у лікарні Донецька два з половиною місяці. Найгірше для нього була відсутність інформації та моральний тиск. Часом військові втрачали віру в те, що їх обміняють, і Андрію доводилось підбадьорювати побратимів.

«Мені доводилось підтримувати людей, бо вони часто такі, як малі діти: все, нас не поміняють, нас тут згноять. Такий негатив, а ти поруч лежиш, і від того стає і тобі важко. Мені доводилось підтримувати й надихати людей, - з посмішкою говорить прикордонник.

29 червня Андрія обміняли. Хоча про те, куди їх везуть, полонені не знали до останнього. Впродовж усього часу у полоні Андрій вірив, що його визволять. Каже: найбільше рятувала саме віра.

«На війні всі стають вірянами. Я молився, і мені Бог давав таку впевненість, що мене обов’язково поміняють. Ще є справи в житті, які обов’язково треба зробити», - каже чоловік.

Зараз чоловік служить на Львівщині. Він вірить, що з допомогою світу російське зло буде покарано й Україна точно переможе.

За вагомий внесок у справу забезпечення охорони державного кордону, захисту суверенітету та територіальної цілісності України Андрія Голдобіна нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.