Ставши до лав війська, зрозумів, що ця справа йому до душі. Військова кар’єра складалася, особисте життя налагоджувалось. Але у рідному Маріуполі знов довелося зустрічати й вибивати ворога… Попереду були бої, оборона «Азовсталі» та полон.

Олексій народився і виріс в Маріуполі. Типове дитинство 90-х. Школа, друзі, влітку – море. Займався футболом. Ріс звичайним бешкетником: спритний і легкий на підйом, як степовий фазан. Отож, в тих самих степах до нього швидко таке колоритне псевдо приросло.

Батьки та родичі все життя працювали на металургійному гіганті «Азовсталь». Звісно, хотіли, аби син продовжив династію, і таки переконали. Олексій закінчив металургійний ліцей. Однак обрав не менш гартовану справу.

У 2012 році пішов на строкову службу в ЗСУ і залишився, підписавши контракт. Служив в Одесі, у 28-ій окремій механізованій бригаді. Служба йому була до вподоби. Відчував, що це його місце. Олексій згадує, як у складі бригади був учасником тактичних навчань, побував ледь не у всіх регіонах Україні, а також у Німеччині. Як командир взводу відповідав за понад двадцять бійців. Попри велику різницю у віці, у взводі панувала взаємоповага, взаємовиручка і дисципліна.

Служба подарувала Олексію кохання. Майбутня дружина Ольга була медиком в підрозділі.

У 2014 році Олексій, у складі свого підрозділу, потрапив у зону бойових дій, на Донецький та Луганський напрямок. Згадує, як буквально за одну-дві доби їх підрозділ через втрати особового складу та техніки оперативно перебазували в інше місце. Тоді вони дивом уникнули «Іловайського котла». Олексій виїжджав з побратимом на скутері, бо всю техніку ворог знищив. Мар’їнка, Красногорівка, Станиця Луганська, Щастя… І так до 2019 року. Нетривка ротація, і щоразу нове місце бойових дій. Отримав контузію.

З народженням донечки, Олексій, відчуваючи батьківську відповідальність, але не бажаючи полишати улюбленої справи, змінив фах і перевівся до 23-го загону Морської охорони Держприкордонслужби. Тут була можливість і служити на охороні морських рубежів, і частіше бачити родину. У рідному Маріуполі його і застав початок повномасштабного вторгнення.

24 лютого весь загін підняли за бойовою тривогою. На визначених позиціях моряки-прикордонники зайняли оборону. Досвід бойових дій, що мав Олексій, дуже допоміг йому та побратимам: позиції тримали надійно, знищили багато техніки окупантів – після 15 штук припинили рахувати. Тримались би й далі, але з сусіднього району по радіостанції передали, що наші потрапили у ворожу засідку. Висунулися на виручку та змушені були там залишитися.

Маріуполь був у повному оточенні. Ворог захоплював будинок за будинком. Сили противника переважали в рази. Прикордонники стали прориватись на «Азовсталь».

– Важкий був перехід, не знаю, як вціліли. Для багатьох та дорога вздовж моря стала останньою. На комбінаті чергували на найдальшому посту, що звався «Гора». З місця укриття до посту було близько пів години ходу майже відкритою місцевістю. Своєрідна дорога життя, - згадує Олексій.

На тому шляху чатувала смерть. Позиція майже повністю прострілювалась снайперами. Пересуватися було вкрай ризиковано і вдень, і вночі. Ворог мав сучасну техніку й тепловізори. Якось хлопці весь день пролежали обличчям до землі. Позицію рясно відпрацьовував танк. Там Олексій отримав мінно-вибухове поранення, неподалік влучив ворожий снаряд. Побратими евакуювали в польовий шпиталь. Наживу видалили найбільші осколки та стабілізували стан.

16 травня почалась евакуація з «Азовсталі». Новий етап життя й виживання.

- Спершу нас привезли в накопичувальний табір в Оленівці, згодом розподіляли кого куди, - розповідає Олексій. - Я потрапив до колонії у Свердловську Луганській області. Там провів найдовші пів року. Медична допомога тільки первинна, а поранення постійно нагадувало про себе. Проте найважче було витримати інформаційний вакуум. Жодних новин з-за колючого дроту. Ніхто не знав про обстановку в країні. І ворог цим маніпулював.

Серце Олексія було з родиною. Дружина і маленька донечка залишались в охопленому війною Маріуполі. Востаннє бачив своїх дівчат 8 березня, коли провідував їх в підвалі. Зв’язку не було. Чи живі, чи мають що їсти, а раптом захворіли? Ні ліків, ні лікарів. Мороз тоді був градусів десять. Олексій згадує про це із мурахами по шкірі.

Коли обстріли трохи вщухали, дружина ходила по дворах, бачила загиблих й дуже боялась впізнати рідне обличчя. До дому навідувались окупанти, шукали чоловіка, погрожували. Залишити місто жінці з малечою було тоді неможливо. Та й побоювалась, що чоловік не знатиме, де шукати їх з донечкою. Вірила, що повернеться…

За кілька місяців ситуація в Маріуполі стала зовсім важкою, восени Ользі з донечкою вдалося виїхати з окупованого міста, а за кілька тижнів і побачитись з коханим чоловіком.

Обмін став несподіванкою. Полонених вишикували й дали кілька хвилин на збори. Вантажівка кудись повезла. Звичайно, Олексій вірив у диво, сподівався всім серцем, що це дорога додому. Та коли під’їхали до іншої колонії, надія майже згасла. Там ще забрали військових і знову повезли. Доба невідомості та нарешті – вистраждана свобода. Зустріч з родиною й обійми, коли не треба слів.

Спершу потрапив на лікування. Потім довга реабілітація, але сказав собі: стисни в кулак всю волю та впертість. Наслідки полону досі даються взнаки… Та попри все Олексій – в строю, зі своїми, разом наближають Перемогу.

Указом Президента України від 27.12.2022 року №890/2022 за особисту мужність, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, сумлінне та бездоганне служіння українському народові Олексія Гребьонкіна нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.