23-річний Ігор народився і виріс у Маріуполі.

У жовтні 2020 року, він разом із товаришем, приєднався до лав прикордонників.

У ніч на 24 лютого прикордонник був на бойовому чергуванні. Спочатку окупанти обстрілювали місто, а далі намагались взяти в оточення. Проте опір українських захисників завадив їм швидко реалізувати наміри.

Після чергового обстрілу, наприкінці квітня, Ігор разом із побратимом пішов розчищати шлях, яким евакуйовували поранених. Тоді росіяни раптово відкрили вогонь і прикордонник отримав поранення в ногу.

«Мій товариш відкрив вогонь у відповідь. Це дало змогу нам відійти у безпечне місце та врятуватись», – розповідає Ігор.

Далі прикордонник потрапив у шпиталь на Азовсталі. Ігор пригадує, що з кожним днем поранених ставало все більше. Від деяких ліків він відмовлявся на користь побратимів, яким вони були потрібніші.

У травні, після отримання наказу, оборонці Маріуполя вийшли з заводу. Спочатку Ігоря доправили до Оленівки, там він перебував перший місяць полону.

«Приїжджали лікарі, оглянули мою травму. Сказали, що нічим не можуть допомогти та щоб чекав, коли вилікують вдома. Проте найгірше для мене було те, що не було змоги поспілкуватись з рідними», – пригадує прикордонник.

У полоні Ігор був шість місяців. Після обміну він нарешті зустрівся з рідними та переніс кілька операцій. Далі було лікування та реабілітація і вже місяць як прикордонник повернувся у стрій.

Нині Ігор проходить службу в одному із підрозділів на Львівщині. Найбільше мріє про Перемогу і щоб над його рідним містом замайорів жовто-блакитний стяг. А ще чекає на свого друга дитинства, який ще досі у російському полоні.