Для прикордонника Івана, як і для більшості українців, 2022 рік став карколомним. Рік протистояння та боротьби, мужності й героїзму, відданості та єдності.

Для Івана це був рік, сповнений подіями, які назавжди закарбувалися в його пам'яті - зустріч з ворогом віч-на-віч, жорстокі бої за рідну землю, полон… і переосмислення всього свого життя, а потім - довгоочікуваний обмін та одруження з коханою.

Іван – з династії військових, до лав Держприкордонслужби потрапив у 2008 році. Свій напрямок служби знає досконало, адже пройшов усі керівні ланки у бойових підрозділах на різних ділянках кордону. З 2018 року проходив службу на безпосередній лінії зіткнення з рашистами, на той час з окупованою територією.

Зі своєю обраницею Мариною Іван познайомився на Одещині, під час проходження служби в одному з підрозділів. Незабаром він поїхав на службу на схід країни, але настав ранок 24 лютого…повномасштабне вторгнення, змінили життя кожного з нас… Думки про кохану Марину, про те, як вона, чи все з нею гаразд, не полишали його ні на хвилину. За будь-якої можливості Іван телефонував своїй дівчині, аби заспокоїти її, що з ним все гаразд, що все це скоро закінчиться і перемога обов'язково буде за нами.

Пригадуючи ранок 24 лютого, прикордонник каже: «Ми до останнього не вірили, що це почнеться, ми прокинулись від гучних вибухів градів по околиці нашого міста, які з часом ставали все ближче. Аби уберегти персонал, було прийнято рішення вивести всіх у більш безпечне місце та шляхом бойових «вилазок» здійснювати розвідку, зачистку кварталів. Проте сили були досить нерівними… Ворог почав наступати та брати місто Маріуполь в оточення, нам довелось відходити до заводу Ілліча, а потім… полон: Сартана, Оленівка, Воронезьке СІЗО…Нам довелось пройти через фізичні і моральні страждання: «України  вже не існує…», «вірші расєйскою» та вивчення «гімну держави-терористки»…. це надзвичайно важко… ».

Про усі муки і тортури, що довелось пережити хлопцеві, згадувати нелегко. Рятували його мрії про свободу та кохану дівчину, яка на той час не мала жодного уявлення про його місцеперебування, але вперто чекала, шукала…, сподіваючись побачити його живим.

У полоні Іван багато думав про кохану. Не маючи змоги ані бачити, ані чути Марину, він серцем відчував її поруч, і, певне, саме та сила кохання – щирого, відданого, всепереможного – давала сили жити задля майбутнього. Адже й дівчина, не маючи жодних звісток, щохвилини молилася Богу і вірила, що він вбереже коханого від лиха.

І ось довгоочікуване 26 листопада – день, що став для Івана другим днем народження, адже саме у цей день його визволили з пекельного полону. І саме у цей день він освідчився своїй обраниці, адже тепер він точно знав, що необхідно цінувати кожну хвилину свого життя і подарованого світлого почуття кохання, і жити ним потрібно саме зараз, не відкладаючи на потім.