Усім відомо, що від надійності фортифікаційних споруд залежить не тільки успіх ведення бою, а й збереження життя наших воїнів.

Окопи, траншеї, бліндажі, сховища, укриття – на жаль усі ці слова з початком військової агресії росії проти України стали постійно вживаними нами та добре відомими навіть дітям.

На початку війни в Україні Дмитро проходив службу на півдні нашої країни. Після закінчення прикордонного вишу за фахом організації діяльності інженерно-технічних підрозділів Державної прикордонної служби України, першим місцем служби молодого офіцера-прикордонника став Сімферопольський прикордонний загін, який дислокувався у Сімферополі, та охороняв Кримське узбережжя Чорного моря.

Ще до того, як по всій ділянці українсько-російського кордону українцям довелося встановлювати протитанкові рови, основним завданням інженерних підрозділів на морській ділянці кордону було облаштування та модернізація системи висвітлення надводної обстановки.

Усе змінилося у 2014 році, коли росія вдерлася на територію України та анексувала Крим. Тоді Дмитрові та його побратимам довелося встановлювати інженерні загородження на Перекопському перешийку, щоб не допустити подальшого просування ворожих формувань. Крім того, розпочалась активна робота щодо спорудження місць укриття для особового складу, вогневих позицій, мінування загрозливих напрямків, а також розбудова контрольних пунктів в’їзду та виїзду «Каланчак» та «Чаплинка».

Навалу загарбників вдалося зупинити.

Дмитро пригадує, що усі роботи велися дуже швидко, чітко та злагоджено: «Не було ані злості, ані страху, лише огида та відраза до усього, що робили ці нецивілізовані створіння. Ми просто виконували свої завдання, намагаючись максимально швидко та якісно обладнати захисні споруди для військових, які мали забезпечувати пропускні операції, та для цивільного населення, яке перетинало лінію розмежування».

А далі був Бердянськ. Встановлення новітніх зразків радіолокаційного обладнання, розбудова місць несення служби прикордонних нарядів, удосконалення фортифікаційного облаштування на Арабатській Стрілці.

Три роки знадобилося, щоб збудувати надійну систему висвітлення надводної обстановки для відстежування дій противника та вчасного реагування на зміни в обстановці. Під час повномасштабного вторгнення проведені заходи дозволили забезпечили виконання бойових задач та протистояти ворожому нападу.

Досвід Дмитра знадобився й для розбудови системи оборонних рубежів на Запорізькому напрямку. Силами його підрозділу було створено надійні системи ураження противника, інженерних загороджень всіх типів, а також укриття для військовослужбовців.

Офіцер-прикордонник не втомлюється повторювати, що йому пощастило з колективом та наставниками, проте зізнається, що робота, яку вони робили та роблять максимально відповідально та якісно, це, на жаль, не робота його мрії: «Жодна нормальна людина не мріє про розруху та війну. Жоден інженер не мріє про зведення оборонних чи вогневих позицій. Людина мріє про пізнання, розвиток, вдосконалення себе та світу навколо. Не ми розпочали цю війну, але ми поставимо у ній переможну крапку! Щоб мій син і тисячі дітей в нашій Україні могли вільно жити на своїй землі, ходити до школи, навчатися, займатися спортом, звеличувати подвиги наших воїнів та гордо називати себе українцями!».