У школі він був слабкий і часто «отримував на горіхи» від старших або сильніших однолітків. Мав складне дитинство та велике бажання бути військовим. Анатолій Алфьоров вперто йшов за мрією. Спочатку вона привела його в Збройні сили України, згодом у Держприкордонслужбу. У квітні 2022 року він потрапив у полон в рідному Маріуполі. Понад 20 місяців прикордонник був у неволі. «Не бачив ні світла, ні зірок», а коли повернувся, ладен був обійняти усіх навколо на знак подяки за те, що чекали, вірили,  звільнили.

9-річним хлопчиком Анатолія ображали в школі. Фізично слабку дитину постійно брали на кпини. Одного дня, після чергової сутички з однолітками, школяра помітив тренер з боксу. Провів додому, а наступного дня забрав до бійцівського клубу на «Азовмаш». За пів року хлопець змужнів та дав свою першу у житті відсіч кривдникам. З того часу він активно займався боротьбою, згодом захопився кікбоксингом, тайським боксом.

З дитинства Анатолій мріяв бути військовим і служити в армії. У 2014 році в країні почалася війна. На той час юнак працював охоронцем у рідному Маріуполі. Чекати окупантів на порозі рідного дому майбутній військовий не став. Разом з другом він пішов до військкомату та попросився на строкову службу. Після неї у 2017 році потрапив у 56-ту окрему мотопіхотну бригаду, яка дислокувалася в Маріуполі. Служив навідником-оператором БТР. Брав участь у бойових діях поблизу населеного пункту Піски. У 2020 році звільнився після закінчення контракту. У цивільному житті Анатолій себе не знайшов. Під час прогулянки побачив військову частину прикордонників. Попросився до «зелених кашкетів» і його взяли. У 2021 році він уже стояв в одному строю з прикордонниками Донецького загону.

–Я був щасливий, що мені дали можливість захищати свою родину, захищати свою країну. Завдяки армії я знайшов кохання, армія подарувала мені сім'ю, забезпечила мене всім, я почав відчувати себе людиною, – каже прикордонник.

На момент повномасштабного вторгнення Анатолій служив на впс «Сартана». 23 лютого військових зібрали на підрозділі, сказали очікувати. В ніч на 24 лютого пролунали перші вибухи.

–Ми зрозуміли, що почалася повномасштабна війна, хоча до останнього у це ніхто не вірив. Отримали зброю, завантажили майно і колоною рушили в бік Маріуполя, – згадує військовий.

Спочатку прикордонники несли службу на спостережних постах неподалік Маріуполя. В Анатолія залишалася родина в місті. Чоловік дуже хвилювався за дружину та трирічного сина. А ті, своєю чергою, категорично відмовлялися покидати місто без нього. Згодом зв'язок з дружиною обірвався.

–Останній раз ми бачилися 7 березня. В мене дуже схудла дитина, дружина. Малому було три рочки, а він казав, що без тата не поїде. Я встиг заскочити додому за речами. Росіяни вже були за будинком, дивом вийшов. За кілька днів дружина зникла зі зв'язку, я навіть не знав, чи живі мої рідні, чи ні. Постійно писав їй в соцмережі, відповіді не було. У мене теща була на Кіпрі, я телефонував їй і ми обоє плакали, бо не знали, що з Дашею і Давидом. 1 квітня дружина написала, що вони виїхали. Після цього повідомлення я плакав. Просив виховати сина, віддати його на дзюдо. Дружина сказала, що я їй ще Поліну обіцяв, тому маю в будь-якому разі вижити, – розповідає прикордонник.

З побратимами Анатолій перебував на заводі Ілліча. Коли його оточили багатотисячні війська, прикордонники з іншими Силами оборони збиралися йти на прорив. Першими пішли морські піхотинці. Втрати були колосальні. Після цього було прийнято рішення здаватися.

–Було страшно. Думали, що будемо йти і нас просто розстріляють, – згадує Анатолій.

Полон для прикордонника розпочався із Сартани. Військових привезли туди для розподілу. Далі була Оленівка – Волгоградська, Ростовська, Курська області. У кожному місці до невільників ставилися по-різному. Десь били, десь принижували морально. Постійно пропонували громадянство, за відмову – лякали Сибіром.

–За цей час я не бачив ні світла, ні зірок. Бачив лише стіни й обличчя людей, які сиділи зі мною. Я мріяв про обмін, але мало сподівався на нього, –розповідає військовий.

На рідну землю Анатолій повернувся незадовго до свого Дня народження. Військовий зі сльозами згадує, як в автобусі зі зав'язаними очима вперше за 20 місяців почув «Бажаю здоров'я, хлопці». Каже, емоцій не передати, не вірив, що вдома аж поки не зробив перші кроки по своїй землі.

–Спочатку забрали 4 хлопців, на ранок і мені сказали збирати речі. Переодягнули, одягнули сміттєвий пакет на очі та повезли. Не знав куди, може на розстріл. А потім почув «Бажаю здоров'я, хлопці», став ногами на українську землю, побачив свій прапор, своїх людей, свою форму. Я не знав, що мені робити, хотілося всіх обійняти і сказати: «дякую, що я вдома». За мене думали, мене повернули, мене зустрічали. Я відчув своє повітря, свою силу, це моя земля і я відчуваю, що я тут сильніший, – каже прикордонник. 

З родиною військовий зустрівся в госпіталі. Син спочатку розгубився, але потім не відходив від татка. Разом з мамою вони розповіли, як організували цілу спецоперацію по порятунку найріднішого. Дар'я писала навіть папі Римському. Маленький Давид ходив з мамою на всі акції та мітинги. Згодом виникла ідея відео на підтримку Анатолія. Дар'я вірила, що він неодмінно повернеться з полону і побачить, як вони робили все для того, щоб татко скоріше був вдома. Так і сталося. Тепер родина нарешті разом і планує маленьку Поліну.