Прикордонник Ігор на псевдо Ташкент до повномасштабного вторгнення працював будівельником.

У перерві між замовленнями він залишався вдома з дітьми, а його дружина виїжджала у Польщу на заробітки. 24 лютого 2022 року Ігор саме перебував у Тлумачі на Івано-Франківщині. Щойно дружина повернулася з-за кордону, він зібрав речі і пішов до центру комплектування.

Чоловіка мобілізували у Держприкордонслужбу і скерували у Чопський прикордонний загін. Після курсу навчань та тренувань у складі зведеного загону військовослужбовець вирушив на Житомирщину. Ігореві було не звикати до польових умов, тож разом з побратимами без зволікань розпочав дооблаштування вогневих позицій, бліндажів та укріплень. Під час спільної служби, роботи, постійних тренувань прикордонники згуртувалися, перетворилися на єдиний злагоджений механізм, де кожен чітко розумів свою роль.

Через три місяці підрозділ вирушив на Донеччину. Майже одразу по прибутті Ігор одним з перших вирушив на передову. Їх завданням була оборона зайнятих позицій та спостереження за діями ворога. Через щільні обстріли прикордонників не вдавалося зняти з позиції понад два тижні, то ж коли їх врешті поміняли, вони мріяли лиш про гарячий душ, сон та відпочинок.

Саме у той час ворог пішов у новий штурм. Керівник підрозділу на псевдо Тигр вишикував усіх, хто на той момент не був на позиціях, і довів, що потрібно п’ять добровольців на заміну загиблих і поранених. Ташкент вийшов зі строю першим. За ним крок вперед зробили ще п’ятнадцятеро.

«Тепер я реально бачу, що ви пройшли бойове злагодження і стали справжніми бойовими котами», – з гордістю сказав Тигр. Він переконався, що попри надлюдську втому його «Бойові Коти», як він їх жартома називав, готові до останнього стояти за рідну землю і один за одного.

Хлопці просилися, щоб їм усім дозволили їхати, але командир відібрав необхідних п’ятьох, у тому числі Ташкента, а решті наказав відновлюватися.

У тому бою Ігор разом зі своїм другом Василем дістали серйозні поранення. Вони виконували бойове завдання на позиції, коли туди прилетіла ворожа міна. Василеві пробило руку і спину, Ігореві роздробило щелепу. Інший уламок поцілив у передпліччя, однак від серйозних травм вберіг мобільний телефон, який знаходився у кишені рукава. Чоловіків евакуювали та доправили у шпиталь.

Після лікування і реабілітації Ташкент продовжує службу у Чопському прикордонному загоні. Чоловік має високий авторитет як серед побратимів, так і серед усіх колег по службі.

Прикордонник розповідає: «Наша сила – у єдності і спільній меті. Війна – страшна і жорстока річ. Єдине, що було позитивом, це наша дивовижна згуртованість. Ми реально були єдиним цілим, стояли один за одного. Велика заслуга у цьому – наших командирів, починаючи від Тигра і до заступника начальника відділення. Таким складом не страшно воювати, йти в наступ, виконувати будь-яке завдання. Коли завжди відчуваєш підтримку командира і плече побратима. Це ж ми такі – українці, ми не заспокоємося, доки не відвоюємо останній сантиметр нашої України».