Прикордонник Андрій Петров широко засвітився в інформпросторі, потрапивши на відео з дрона, коли закидавав ворога гранатами з даху приватного буднику в Бахмуті.

Андрій народився у невеличкому селі Низи, що на Львівщині. За фахом – магістр економіки підприємства, закінчив Академію праці, соціальних відносин і туризму. Пройшов навчання на військовій кафедрі Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Має військову спеціальність – метролог. Але сьогодні лейтенант Петров – прикордонник з позивним Архітектор.

Минулого року після мобілізації він потрапив у один з тренувальних центрів Державної прикордонної служби, вивчав протитанкові засоби. «Вітчизняні «Корсари» та «Стугни», іноземні Javelin, NLAV, LRAC, все те, що є у нас і що передали Україні іноземні партнери», – зазначає прикордонник. Згодом Андрія переводять на посаду заступника начальника застави однієї з комендатур швидкого реагування у Луганський прикордонний загін. І от перший бойовий досвід – бої за Бахмут.

Перед виходом на передову кожного з групи прикордонників ознайомили з ситуацією на ділянці оборони. «На позиції ми зайшли вночі. Близько другої години в тепловізор почали спостерігати рухи противників, які зайняли будинок неподалік. Скоро над нашим будинком «завис» ворожий дрон, який з третьої спроби збив автоматною чергою побратим на псевдо Персик. Незабаром ворог почав щільний мінометний обстріл», - розповідає лейтенант Петров.

Прикордонникам тоді поталанило з розташування. Приватний будинок був зведений на совість та впевнено витримував цей обстріл, автоматні та кулеметні черги, «відмітився» на стінах постріл з ручного протитанкового гранатомета...

На ранок до будинку заліз непроханий гість. «Окупант кинув гранату у вікно та переліз через підвіконня у кімнату, яка була порожньою. Один з побратимів кинув туди Ф-1. Це дуже потужний аргумент. Для закріплення – полетіла ще одна граната. На цьому життя ворога закінчилося», – каже Архітектор.

«У будівлі, де ми знаходилися, не було вікон на ту сторону, де скупчився ворог. Побратими зі Збройних сил, які були у сусідніх будинках, поінформували, що зовсім близько окупанти, тому я виліз на дах двоповерхового будинку та кинув дві гранати у місце перебування загарбників. А за декілька секунд отримав потужний удар у грудну клітину та шию. Спочатку вирішив, що прострелили шию, але згодом з’ясувалося, що ворожа куля потрапила у край бронеплити та відрекошетила у шию, де утворилася величезна гематома. Тоді, у запалі бою, не помітив, що будинок, де ми знаходилися, почав горіти», - згадує Петров. 

Бій продовжувався. Архітектор спустився з даху, але перший поверх вже заповнив щільний чорний дим. Було складно дихати. Щоб не попасти в оточення Андрій разом з Персиком знову піднявся на гору щоб по даху перебратися у сусідній дім та успішно вийти з бою.

Це був перший досвід зіткнення з противником, де Архітектору необхідно було приймати рішення, прикривати побратимів та не дати ворогу реалізувати свої плани. Мобілізований офіцер неодноразово прокручував у пам’яті той день, з якого виніс чимало уроків.  Про досвід гранатометання з даху Андрій робить для себе далеко не позитивні висновки: «Те, що я зробив схоже на емоційний сплеск. Зрілий боєць так би не вчинив, адже легко міг нарватися на кулю снайпера. Тоді, щойно по стінах зацокотіли кулеметні черги, я вирішив, що розпочався штурм і потрібно якось реагувати. Наприклад, кинути гранату. «Андрій, ти когось бачиш?», - спокійно, без емоцій, реагував на мій необдуманий порив Коля – досвідчений боєць з нашої групи». 

Архітектор розповів, що досвідчених військових «на нулі» видно одразу, а в місті-фортеці такий досвід набувається дуже швидко. Вчать і побратими, і сутички з підготованим ворогом. «Так званих чмобіків або некваліфікованих зеків майже не видно. Проти нас – професійні військові, які діють вміло та злагоджено», - розповів про власний досвід лейтенант Петров та зазначив, що людина може адаптуватися навіть до такої обстановки: «Різниця між лінією зіткнення та місцем розташування, де можна перепочити, у Бахмуті теж може сягати всього кількасот метрів.  Вперше відчув, як можна, якщо не міцно заснути, то точно подрімати під щільним ворожим мінометним обстрілом».

Що важко збагнути, так це цивільних, які залишилися у місті. «Треба визнати, деякі мешканці фанатично чекають «рускій мір», - каже Архітектор, - інші, зазвичай люди похилого віку, не бачать свого існування в іншому місці. Багато з цих вже далеко немолодих людей, періодично гинуть від куль або обстрілів. Особисто спостерігав ситуацію: йде активний бій, а на відстані тридцяти метрів бачиш цивільних, які повільно переміщуються по вулиці. Дідусю вісімдесят років, дружина трохи молодша. Ледве дихають, кулі свистять над головою, але виїжджати категорично не згодні. Дивно!?»

Досвід війни, особливо міських боїв, привів архітектора до важливих висновків. Прикордонник зазначає, що для успіху сьогодні воїнам потрібні сучасні зброя і техніка, яка дозволяє вчасно виявляти ворога – дрони, тепловізори тощо. Досвід забігів по дахам з додатковим навантаженням близько 25 кілограмів, переконав, що треба дбати про свою фізичну форму. І дуже важливо мати надійних побратимів і не давати емоціям брати гору. Новачку сильно поталанить, якщо він потрапить у підрозділ, де поруч будуть досвідчені воїни. Вони підкажуть, допоможуть, підтримають. В моменти, коли довкола стрілкотня, все вибухає і закрадається панічний настрій, спокійний голос та впевнені дії досвідченого побратима краще за будь-якого психолога, повертають у реальність, допомагають опанувати емоції й без паніки оволодіти собою і ситуацією, бо ж «на нулі» немає сентиментів: хочеш жити – мусиш вміти!» – каже Архітектор.