Два рідних брати стали пліч-о-пліч на захист Батьківщини з перших днів російської агресії.

Олександр присвятив службі в прикордонному відомстві близько двадцяти років. А от Андрій був цивільним та працював на фірмі, що виготовляла обладнання до вітрових електростанцій, аж доки війна смерчем не увірвалась в Україну, спустошуючи все на своєму шляху.

Початок війни Олександр пам’ятає з перших хвилин, бо 24 лютого виконував завдання з охорони державного кордону. «Я не одразу збагнув, що трапилось. І моя свідомість відмовлялась сприймати це все… Патрулюючи ділянку берегової смуги я на власні очі бачив ракети, що пролітали повз мене, чув їх свист… далі вибухи. Це було схоже на жахливі кадри із фільму», – згадує Олександр. Однак тоді роздумувати довго не було часу – разом з побратимами прикордонник вибув для стримування ворога на визначений рубіж.

Андрій, коли дізнався, що почалась війна, твердо вирішив приєднатись до брата, аби разом протистояти ворогу. А ще більшою мотивацією стало те, що рідне селище потрапило під окупацію та потерпало від утисків з боку кремлівських ординців. Серця болять ще й від того, що під постійним прицілом ворога залишились їх найрідніші люди – батьки.

Зараз брати боронять рідний край на Запорізькому напрямку та мріють лише про одне: вигнати рашистів за межі кордонів країни та повернутись до батьківської хати, аби обійняти змучених горем та невідомістю за долю синів батьків, а ще сказати: «Тато, мамо – ми живі, ми повернулись, а з нами все, що зветься Україна!»