Олександру 45. На його вік вже випало чимало випробувань долі.

Народився в росії, але згодом звідти родина перебралась в невеличке селище, що на Донеччині. Коли прийшов час йти на строкову службу, попросився у моряки й потрапив саме на флот, в місті Балаклава.

Саме тоді, в Криму, вперше потрапив на море. І, як кажуть, «захворів» ним. Військова служба додала дисциплінованості, відповідальності та загартувала. Морська практика та опанування корабельної справи утверджували його думки про те, що він зробив правильний вибір.

Після строкової служби почав розмірковувати про те, щоб стати фаховим військовим моряком, адже вже не уявляв себе без моря.

2014 рік. На Донбасі стало гаряче. Родина переїхала до родичів, а Олександр пішов до війська.

У територіальному центрі комплектування отримав розподіл до Морської охорони, у 23-й загін, який тоді базувався в Маріуполі. Море вдруге покликало.

Починав службу на одному з катерів Морської охорони, згодом екіпаж «Грифу» перебазувався у дивізіон в Бердянську. Служба на борту катера потребувала витримки, але до таких навантажень Олександр був адаптований - стали у нагоді досвід та навички, отримані під час строкової служби.

24 лютого 2022 року екіпаж катера ніс бойове чергування в Азовському морі неподалік Бердянська. Спершу почули вибухи. По радіостанції з берега передали, що почалась повномасштабна війна.

За розвитком бойових подій, дивізіон було передислокавано до Маріуполя. Олександр чергував на судноремонтному заводі, де тимчасово базувався загін, перебував на позиціях. Згадує, як обладнали укриття, і тільки змінили позицію, як в те місце, де щойно були, влучила авіабомба. Знищено було все, навіть фундамент будівлі. Тоді вперше подумали з побратимами, що мають сильного янгола-охоронця.

Найбільше Олександра вражала жорстокість і цинічність ворога. Російські окупанти постійно гатили, не припиняючи обстрілів, і гарне місто з неймовірною швидкістю перетворювалося на суцільні руїни.

Дуже боліла душа за жителів, особливо за дітей. Бачив, як матусі шукали молочні суміші, воду, аби врятувати немовлят. Тоді стояли морози, а мами в підвалах багатоповерхівок були змушені роздягати немовлят, щоб обтерти вологими серветками.

Багато людей загинуло у пошуках їжі, розводячи багаття у дворах. Таке не забути. Таке вертається у снах. Сашко згадує, як з побратимами підгодовували домашніх тварин у зруйнованих квартирах.

Обстріли стали дуже щільними. Тримати оборону в місті було нереально. В ніч з 14 на 15 квітня Маріупольський гарнізон з боями передислокувався на «Азовсталь».

На комбінаті було вкрай важко, але згуртованість та сміливість побратимів додавали віри в себе, у свої сили. Морський прикордонник за фахом був механіком й від азовців отримав псевдо «Масьол», яке прижилося.

За кілька днів Олександр отримав поранення. Повертався з позиції та не вистачило секунди, одного кроку до укриття. Побратими доставили до польового шпиталю. Моряк-прикордонник на все життя вдячний всім медикам, бо вони працювали в надлюдських умовах.

16 травня вище військово-політичне керівництво України ухвалило рішення зберегти життя особового складу Маріупольського гарнізону, який перебував на Азовсталі. Почалась евакуація. 18 травня Олександр потрапив у полон, у накопичувальний табір Оленівки. За місяць його перевезли в колонію на тимчасово окупованій території Луганської області.

Це були найважчі 10 місяців у повній ізоляції. Жодних новин, жодного контакту з близькими. Триматися духом дозволяло спілкування з побратимами, самодисципліна. Радів, коли залучали на роботи, бо це хоч трохи дозволяло змінити обстановку.

Обмін став повною несподіванкою. 6 березня 2023 року чоловіків посадили у вантажівки. Доба в дорозі та зрештою заповітне «Слава Україні!» Все було таким рідним. І думка: невже таке може бути? У ХХІ столітті?

Олександр - у віці мудрості та досвіду. Досвіду гіркого, пекучого, безжального. Та його береже невтомний янгол. Старший матрос впевнений: йдемо вперед, разом – до Перемоги.

І мріє, міцно мріє повернутися на рідному катері в Бердянськ.