Микита Кузьменко служить у Маріупольському загоні морської охорони. Він разом з братом продовжують батьківську династію.

Наприкінці 1980-х батько Микити, Володимир, навчався у місті Алмати, у Вищому прикордонному командному училищі. Там і познайомився з майбутньою дружиною, народився син. Після розпаду СРСР родина Кузьменків переїхала для подальшого проходження служби з Казахстану в Чернівецьку область. Там народився брат Микити. Мама двох синів також доєдналась до служби в ДПСУ. Згодом уся прикордонна родина переїхала  в  Одесу, а потім батька призначили командиром Ізмаїльського прикордонного загону. Полковник Володимир Кузьменко був справедливим завжди та до кожного, вкрай вимогливим, передусім до себе. Тому мав незаперечний авторитет та повагу і керівників, і підлеглих. Про нього так і казали – «справжній командир».

…2008 рік, березень. 15 років тому трапилася страшна катастрофа. В той день Микита мав летіти з батьком на острів Зміїний, але у гвинтокрилі не вистачило місця. Тоді прикордонний гелікоптер впав на шляху з Вилкове до острова. Дивом вижив лише один, всі решта, хто був на борту, загинули. Це була трагедія для кожної родини та служби загалом.

Мама з синами довго оговтувалися та вчилися жити без чоловіка й тата. Нещодавно брати залишилась і без мами…

Микита змалечку бачив життя-буття військових. Солдати-строковики були його друзями. Згадує, з яким захопленням вони виготовляли дембельський альбом, як «вартовим» з дерев’яним автоматом під дощем змок до нитки, але по справжньому зміг відчути, що таке охороняти пост. Батько ж часто брав сина з собою на кордон. Малому дуже подобалось їздити на армійському «УАЗику». Саме тоді вперше пробував сісти за кермо під наглядом дорослих. Згадує, як їздив з батьком на полігон та катався на військовому БТРі.

Микита займався легкою атлетикою, має спортивний розряд. Брав участь у державних та обласних змаганнях, має безліч нагород.

Як жилося дітям військового? Микита змінив шість шкіл. Щоразу нові вчителі, новий клас. Теж свого роду гарт. Каже, що йому було завжди легко вливатися в новий колектив. Має легку вдачу і швидко знаходить спільну мову з людьми, тож у нього багато друзів по всій Україні. Підлеглі характеризують його як справедливого керівника, який ухвалює виважені рішення - так само як і його батько.

Батько категорично відмовляв сина від кар’єри військового. І Микита мусив обіцяти, що ніколи не стане військовим. Батько мріяв, аби хоч онуки росли на одному місті та не залежали від батьківської служби. Щоб сини могли часто бути з рідними, бачити, як ростуть їхні діти, відвідувати дитячі свята в садочках. Дав слово – мав тримати.

І Микита тримав. До душі йому припала архітектура та проєктування, бо дуже вправно креслить та прораховує. Спершу закінчив аграрний технікум і здобув кваліфікацію «технік – будівельник», згодом отримав диплом Академії будівництва та архітектури. Став фахівцем з промислового та цивільного будівництва. Технікум і академію закінчив з відзнакою. Поки навчався, підробляв діджеєм в нічних клубах Одеси та на узбережжі – прагнув мати власні гроші.

Роботи в Одесі молодому спеціалісту вистачало. Місто ж постійно будується. Працював в проєктних бюро, набирався досвіду та амбіцій. Був впевнений, що згодом стане знаним архітектором і створить не менш відому споруду, ніж Одеський оперний театр.

Так було до 24 лютого 2022 року.

Війна змінила ще одну долю, змусила порушити дану батькові обіцянку. Обов’язок захищати свою родину та Батьківщину вийшов на перший план. Вибір був очевидним - лави Державної прикордонної служби України.

Сьогодні Микита Кузьменко, як справжній патріот, чоловік і батько,  разом з братом і побратимами боронить Україну. Вдома на нього чекають дружина Ірина та новонароджена донечка Емілія, які є основним його мотиватором у боротьбі за рідну країну.

Прикордонник твердо вірить у два головні проєкти на найближчий період, - перемогу та архітектурний шедевр, який сам спроєктує.

Все буде Україна!