Боєць 1 прикордонного загону Михайло  з позивним «Дяк» – з Тернопілля. До війська, будучи територіальним менеджером кондитерської компанії, забезпечував свою рідну область цукерками, тортами і тістечками. Щирий та легкої вдачі, любить пожартувати і за будь-яких обставин шукає позитив – у війську Михайло геть не змінився. За це його поважають та шанують побратими. На фронт пішов у серпні 22-го. За плечима – Бахмут, коли там припікало чи не найгарячіше.

«Що тоді було найважчим? Дехто каже, що відстрілюватися, – пригадує прикордонник. –  Та для мене найважче – арта: коли прилітає 120, 152 (снаряди калібру 120, 152 мм – ред.), коли стіни багатоповерхівки на твоїх очах хитаються. Отоді дійсно важко! І страшно. Я переконаний, що немає таких, кому не страшно. Але, словом, взаємною підтримкою, інколи й спільною молитвою – тримаємося з побратимами».

Чоловік сьогодні має бути в армії, переконаний Михайло. «Тут потрібні бухгалтери, діловоди, комп’ютерники, водії – є чимало роботи, яку хтось має виконувати. Не всі, хто нині воює, уявляли себе колись армійцями. Але в бою стали, без перебільшень, героями. Я був тому свідком. На моїх очах, попри обстріли, хлопці кидалися рятувати побратимів, ризикували заради інших власним життям. Війна змінює людей. Вона викристалізовує їх».

А ще на війні відбувається серйозна ціннісна переоцінка. На багато проблем та життєвих ситуацій починаєш дивитися по-іншому. Також на передовій неодноразово доводиться діяти понад силу. «Скажімо, обстріл дві години. Приліт, приліт, приліт. Будинок здригається, штукатурка облітає. Але ти розумієш, що тобі треба виходити і виконувати свою роботу. Попри страх, попри розуміння, що може статися будь-що, але ти мусиш іти», – розповідає Михайло.

Прикордонник пригадує, що інколи і через себе переступав. Як-от, є розуміння, що побратим неправий. Але також розумієш, що тобі варто зробити крок назад, щоби потім тричі разом прокрокувати вперед. «Люди різні бувають, але в усіх нас нині одна спільна задача. І про це варто завжди пам’ятати».

Коли б сьогодні можна було щось змінити у минулому, Михайло більше би боровся із просуванням в Україні російської культури та мови. Міркує: можливо, тоді б і зброю до рук брати не довелося. А от рішення піти до війська, навіть відчувши уже на собі усі його «приваби» та небезпеки, не змінив би. «Я не міг спокійно сидіти, я про це думав на кожному кроці. Ні, моє рішення сьогодні було б таким самим».

Найбільша ж мрія Михайла – повернутися з Перемогою додому, де на тата-прикордонника чекають дві маленьких донечки, та обійняти кохану дружину. А ще – відкрити у рідному місті свою власну домашню пекарню-кав'ярню.