​Рік тому, 2 травня 2023-го, прикордонники Донецького загону втратили двох своїх побратимів – солдатів Романа Піпку та Ярослава Осіка. Обидва любили свою Батьківщину. І коли ворог вторгся на українську землю – без вагань пішли її захищати.

Піпка Роман Володимирович (26.11.1977-02.05.2023)

«Певно це погано прозвучить, але коли почалося повномасштабне вторгнення, я запропонувала батькові виїхати з країни. Але він не це відповів: однозначно «ні», я залишаюся, все буде добре, не переживай», – з гордістю розповідає донька прикордонника Романа Піпки – Юлія, яка тоді, у березні 2022-го дуже переживала за нього. Тому, каже, й наважилася зробити таку пропозицію. Роман Піпка все життя працював будівельником – створили з чоловіками бригаду і займалися ремонтами в Україні і за кордоном. Дівчина каже, що у нього були золоті руки. І ця якість дісталася їй у спадок – вона може полагодити будь- що. Також він любив подорожувати, рибалити.

Невдовзі після початку повномасштабного вторгнення Роман на рідній Львівщині пішов до тероборони. А восени 2022 року його мобілізували до лав Донецького прикордонного загону.

–Телефонували ми один одному регулярно, – продовжує свою розповідь Юлія. – Підтримували зв’язок навіть тоді, коли він був «на нулі». Переживали і я за нього, і він за мене. А за день до загибелі відбувся дуже дивний, як на мене, дзвінок. Батько тоді був під Бахмутом. Розповів, що їх на тиждень відводять на перепочинок, вже буде не в бойових діях, буде трошки легше. Сказав, щоб я не переживала. Але водночас тривожним голосом додав, що хвилюється і йому не пособі. І наступного дня надійшла страшна звістка…

Роман Піпка загинув в результаті мінометного обстрілу. Потім Юлія спілкувалася з його побратимами. Але, з її слів, нічого нового від них для себе про батька не дізналася. Як і в цивільному житті, той і на війні був дуже простим, добрим, завжди готовим прийти будь-кому на допомогу. Хлопці казали, що їм дуже не вистачає Романа – з ним завжди можна було дуже спокійно, споріднено поговорити. «Мені самій зараз не вистачає душевних розмов з ним», – завершує свою оповідь Юлія.

Осік Ярослав Андрійович (20.12.1985-02.05.2023)

Ярослав Осік з Рівненщини ніби був створений для військової справи, – переконана його дружина Іванна. Його все життя тягнуло до мужніх професій. Свого часу він вчився на судового міліціонера. Потім працював охоронцем.

– Був веселим, товариським, енергійним, позитивним. Був душею будь-якої компанії. Не дарма його назвали Ярославом – «яскрава слава». Якою б стресовою не була ситуація, він завжди все переводив у позитивне русло. Таким він був вдома, таким був і на війні, – розповіла Іванна.

Після мобілізації до лав Донецького прикордонного загону Ярослав Осік зідзвонювався з родиною по декілька разів на день. Скільки дозволяв час спілкувався з коханими дівчатами – дружиною Іванною та донькою Марією. Навіть коли разом з підрозділом виконував бойові завдання під Бахмутом шукав можливість, аби подати звістку про себе. Але у середині квітня зв’язок припинився. Під час зіткнення з ворогом Ярослав дістав множинні поранення. Три тижні лікарі боролися за його життя. Але врятувати не змогли – отримані травми виявилися занадто важкими. Ярослава Осіка посмертно було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеню.

Прикордонники схиляють голови в пам’ять про побратимів. Вічна слава Героям!