Прикордонник Вадим на війні з 2014 року, служив в одному з підрозділів ЗСУ. Військовий обороняв Луганщину, приблизно через рік демобілізувався та  повернувся на рідну Харківщину. Працював у місцевій тепломережі. На час повномасштабного вторгнення «Гот» перебував за кордоном. До України вирішив повернутися після промови путіна. Каже, що підсвідомо відчував, що суне щось велике і недобре. До військкомату потрапив на початку березня 2022 року. Від роботи чоловік мав бронювання, однак бачити триколор на адмінбудівлі свого села не хотів. Тож, вдруге ставши добровольцем, він одягнув зелений кашкет і приєднався до лав прикордонників.

У складі Харківського прикордонного загону виконував різноманітні бойові завдання. Воював на Бахмутському напрямку. Каже, там було все: займався евакуацією поранених, діставався до позицій по декілька годин під щільними обстрілами, відбивав ворожі штурми та брав полонених.

­–Я двічі був у евакуаційних групах. Там все просто. Ви чекаєте команди, просуваєтеся вперед і витягуєте хлопців. Але, знову ж таки, якщо «погода» сприяла. Перший раз ми вдвох винесли одного пораненого. Одна нога була у нього «ходячою». Потім допомогли підтягнути «200-го» до евакуаційного пункту, - розповідає прикордонник.

Працювати на позиціях, за словами військового, також було гаряче. Але найважче – це коридори туди або звідти. Вони завжди піддаються щільному вогню. Під час однієї з замін прикордонникам довелося просидіти з 10:00 до 18:00 в бункері. Тоді йшли міняти побратимів зі Збройних Сил України. Заходили вночі. Почався мінометний обстріл, було темно, військові зайняли оборону позиції. Пізніше з'ясувалося, що в приміщенні уже перебуває загиблий побратим.

–Тоді можна було збожеволіти! Наш «200-й» вже був там. Все прострілювалось і вибратися ніяк. Ми все ж таки ризикнули й вибігли. Довелося пробігти майже 70 метрів. Близько першої години ночі побратим помітив, що з боку  хтось іде. Нас було четверо, їх також. Добре, що з боєприпасами у нас все було гаразд – гранати, набої та РПК. Ніч була така темна, що абсолютно неможливо було нічого розгледіти. Ми відкрили вогонь. У них також була підтримка. Їхній кулеметник почав працювати в наш бік. Земля замерзла, і кулі рикошетили від пагорба. З їхнього боку розірвався мінометний снаряд, гадаю, спрацювали наші мінометники. Ми побачили, як один з окупантів тягнув пораненого, а інший йшов позаду. Більше на нашому шляху ніхто не з'явився, — пригадує Вадим.

Бувало й таке, що ворог сам ішов до рук.  

–Одного з них ми затримали, коли я був на позиції. Побратими з ЗСУ сказали по рації, що в мій бік йде орк. Ми з напарником вибігли одразу, майже одночасно помітили противника та наказали йому вийти й здатися. Він здався. Візуально був у новій чистій формі. Без шевронів, сказав, що зброї у нього немає. Ми обшукали і відвели його до себе. Дали воду і цигарки. У розмові з'ясували, що це лейтенант із санкт-петербурга. Я запитав: «Чому він пішов воювати в чужу країну?», він відповів, що хотів розвіятися та заробити грошей на квартиру. Найбільше його дивував рівень втрат. Пояснював, що часом зі штурмів з 12 людей поверталися 2. Він був ошелешений – куди потрапив, — розповідає прикордонник.

Для «Гота» той випадок став ключовим у розумінні російської мотивації. Каже, що їх люди йдуть воювати не за країну, як наші захисники, вони просто прагнуть наживи та задля грошей готові творити хаос у сусідів. Прикордонник не вважає себе героєм та зазначає, що. Після Перемоги він планує повернутися до своєї цивільної професії, щоб підіймати економіку країни та відбудувати свою рідну Харківщину.