Вони зустрілись в одному з центрів підготовки особового складу Державної прикордонної служби, куди прибули для підвищення фахової майстерності.

Світлана та Володимир одразу потоваришували, а ще між ними спалахнула ота іскорка, що запалює серця.

Для Світлани то був її перший досвід служби, чого не скажеш про Володимира, який за плечима вже мав не один контракт у правоохоронних відомствах.  Охоронці кордону здобували знання, мріяли, будували плани на майбутнє, та ранок 24 лютого змінив геть усе: в Україну ввірвалась війна…

Прикордонник разом з побратимами вибув для стримування ворога та посилення рубежів Батьківщини.

Тож їхнє знайомство і дружба тривали менше місяця… Тепер головним постало питання, як вберегти країну від ворога.

Надалі їхнє спілкування обмежувалось лише телефонними дзвінками. «Бережи себе, я на тебе чекаю», - такими словами закінчувались їхні розмови по телефону.

Жодного разу Володимир не казав про почуття чи наміри, жодних обіцянок, бо не знав напевно, яке буде завтра і чи буде взагалі…

Вони зустрілись через шість місяців після початку військової агресії. «Здавалося, рідніших обійм, окрім маминих, в житті не відчував… слова були зайвими, - згадує прикордонник. - Саме такі відчуття допомагають протистояти усім викликам війни, і навіть у темряві жевріє вогник надії та любові, бо ти знаєш – на тебе чекають».

Володимир освідчився та зробив пропозицію, хотів аби його Світланка знала, що попри біль, втрати, які приносить  війна, є місце коханню, яке, як і Україна, подолає усе та Переможе!