телефон довiри - 1598
Україна, м. Київ, 01601, вул. Володимирська, 26
A-
A
A+
Українська
22/07/16 - 14:55

 

«Те, що нас не вбиває, робить нас міцнішими»

Заступник начальника Луцького прикордонного загону – начальник відділу персоналу полковник Вадим Закладний аж ніяк не справляє враження «супергероя» за класичними уявленнями. Скромний, ввічливий, спокійний, компетентний, він більше схожий на досвідченого викладача університету чи представника іншої мирної професії. Втім, за оманливою зовнішністю ховаються залізний характер, неухильне дотримання неписаного кодексу честі офіцера та непохитна громадянська позиція.

 

Берегти життя вихованців

Вадим Закладний служить у лавах прикордонників із 1989-го. Після строкової служби вступив до Голіцинського вищого військово-політичного прикордонного училища. При розпаді СРСР, незважаючи на спокусливі пропозиції росіян, перевівся в Україну та став одним з перших випускників новоствореного Інституту прикордонних військ України, який, до речі, закінчив з відзнакою.  Потім – роки служби у Львівському прикордонному загоні. Шлях від заступника командира застави до коменданта прикордонної комендатури. 2004-го, закінчив із золотою медаллю оперативно-тактичний факультет  Національної академії Держприкордонслужби, але навіть після цього віддавав перевагу «живій» службі на кордоні перед високими кабінетами. З посади заступника начальника штабу Білгород-Дністровського прикордонного загону Вадим Олексійович вийшов у запас.

– Коли Україна опинилася в небезпеці, я вже шість років як перебував на пенсії, – розповідає полковник Закладний. – Важко було миритися, що вихованці, яких колись навчав, тепер зі зброєю в руках стали на захист Вітчизни. А я «прохолоджуюся» на цивілці. Кожного дня ловив останні зведення про обстріли Луганського і Донецького прикордонного загонів. І зрештою вирішив: не можу сидіти вдома. Совість не дозволяє. Мушу йти, аби передати багаторічний досвід, який, був упевнений, не одному збереже життя…

 

Наказ, що обговоренню не підлягає

Наважитися на рішучий крок, зауважує співрозмовник, було неважко. По-перше, за плечима багаторічна військова виправка. По-друге, надійним тилом стала дружина.

– Можливо, якби «друга половинка» була цивільною, то переконати її в потрібності мого рішення було би складно. Але дружина в мене військова, має звання «старший прапорщик» (зараз, до речі, теж у Луцькому прикордонному загоні). Ми звикли жити за правилом: «наказ обговоренню не підлягає». Отож, зібрався і пішов: добровольцем на передову, – без жодного жалю про свій учинок каже полковник Закладний.

До речі, Вадим Закладний виявився не одним таким. Поруч із ним стали сотні «військових у запасі», котрі мирне й забезпечене життя проміняли на берці та автомати.

Не боїться лише дурень

– Багато було пенсіонерів-добровольців, із якими служив колись у Білгород-Дністровському та Львівському прикордонних загонах, а потім ми зустрілися в АТО, – пригадує Вадим Олексійович. – І саме ці «зустрічі через багато літ» найбільше вражали. Передусім патріотизмом і бойовим духом побратимів.

– Тоді, у червні-серпні 2014-го, був дуже складний період. Хоча ми знали, що розпочалися бойові дії і що йдемо на кордон стримувати агресора, але багато чого довелося дізнатися нового, – зізнається полковник, за плечами котрого тоді  вже були понад 25 років служби в на кордоні. – Як для молодих бійців, так і для нас, ветеранів, небаченими були обстріли артилерією. Тоді ми вперше відчули, що таке «Град» і яка його дія. Так само не відали, як поведемо себе у кризовій ситуації.

Пройти важке випробування – важке у плані як фізичної небезпеки, так і психічної стійкості – було складно кожному. Адже смерті не боїться тільки дурень.

– Відкрито ніхто не говорив, що йому страшно. Навіщо, коли і так усе бачиш, по собі відчуваєш? Друге питання, як ти можеш із цим упоратися, які пріоритети ставиш? – продовжує полковник Закладний, призначений тоді начальником мобільної прикордонної застави «Оршанець». – Під моїм безпосереднім командуванням був 51 мобілізований. Усі – добровольці. Усі – свідомі чоловіки. Віком – від 25 до 45 років. І ви знаєте, в якій би складній ситуації не опинялися, люди проявляли себе мужньо, героїчно. І це кажу без зайвого пафосу.

 

Кривавий прорив

– Про це мало говорять у хроніці подій АТО, втім улітку 2014-го наші вояки опинилися в Довжанському котлі. Поряд із прикордонниками – бійці підрозділів Збройних сил із 24-ї, 72-ї, 79-ї бригад. Можливо, на щастя для себе, воїни до останнього не знали, що насправді ворог – геть із усіх боків. Зрозуміли це тільки тоді, коли четвертого-сьомого серпня надійшла команда залишити місце постійної дислокації.

Що таке отримати вузький коридор і йти ним під масованим обстрілом «Градів», – страшно навіть уявити. З підрозділу полковника Закладного тоді загинули капітан Сергій Лифар та солдат Віктор Кумановський. Снаряд влучив у машину. А перші жертви важкої артилерії були ще всередині липня.

 

Покинув «ситий» Захід, щоб… загинути за Україну

– Першим, хто покинув наші лави, став Павло Лазаренко… Саме цього 40-річного чоловіка я завжди згадую, коли чую «дурну мову» про те, навіщо, мовляв, гинути, заради чого? – наголошує Закладний. – Так от Паша – із тих українців, які багато років жили і працювали за кордоном. Батьків туди забрав, побут облаштував. Здавалося: тільки радій. Але він, як і оперний співак Василь Сліпак, покинув успішне життя на Заході, прийшов захистити свою землю і… за неї загинув. Коли Павла не стало, я не знав, як цю звістку сприймуть інші бійці, чи не занепадуть духом. Але з кожним новим випробуванням переконувався: ні, тримаємося. Смерть побратима ще більше нас згуртувала.

Погоджуючись, що війна – це втілення всього найгіршого, водночас полковник переконаний, що саме вона – те місце, де людина показує своє істинне нутро. Якщо чоловік «гнилий» – це дуже швидко виходить назовні. Але якщо останнім сухарем поділиться, пораненого побіжить з-під обстрілу витягнути – з таким можеш сміло йти по життю!

– Тож і я за рік на передовій побачив, хто дійсно вірний друг, а хто – тільки рахувався товаришем, – каже Вадим Олексійович. 

 

Якщо не я – то хто?..

Пройшовши пекло АТО, у червні 2015-го Вадим Закладний міг би, як і тисячі військових, демобілізуватися. Втім, зробити цього не дозволила думка: «Якщо не я, то хто?...» Тому офіцер підписав контракт і зобов’язався служити весь час, скільки триватиме в Україні особливий період. Після короткого відпочинку він повернувся в зону АТО командиром оперативно-бойової прикордонної комендатури «Білгород-Дністровський-1» з місцем дислокації у Лисичанську.

Завжди зі своїми людьми, втомлений, невиспаний, заклопотаний, але спокійний, з ледь помітною усмішкою. У небезпечні моменти офіцер був там, де найважче і найгарячіше. Всупереч медичним протипоказанням Вадим Олексійович не цурався найважчої фізичної роботи, небезпечних прочісувань «зеленки» та затримань ворожих бойовиків на чолі розвідвідділення. Він знаходив час поспілкуватися з кожним. Ніхто ніколи не бачив, щоби офіцер вилаявся чи підвищив голос. Але авторитет командира був безапеляційним. Незалежно від норм забезпечення у підрозділі було все необхідне: урізноманітнене харчування, дороге бойове спорядження та медичне обладнання і навіть лазня, щоби хлопці могли відігрітися після холодних зимових нарядів. ОБПК визнана найкращою у відомстві за підсумками 2014 року. Але значно вагомішим визнанням звучать слова підлеглих Вадима Олексійовича, які пройшли з ним не одне відрядження: «З командиром не страшно і в пекло. Багато з нас завдячують йому життям».

 

Наша сила у патріотах

– Знаєте, який спогад уже довго не дає спокою? – вже потім, наприкінці розмови, запитує полковник. – У липні 2014-го ми опинилися на самому кордоні. Дзвонить товариш, військовий пенсіонер, який теж пішов добровольцем в АТО. «Слухай, – каже, – знайди там мого сина». Йду до бійців: «Данкевича Івана знаєте?» – «Так он він, у машині водієм». Підходжу (а востаннє бачив Ваню, як він семирічним хлопчиком із татком, моїм заступником, був на прикордонній комендатурі). Дивлюся, а там такий високий плечистий парубок літ 20-ти. Він мене упізнав. «Дядя Вадим!» – обіймає. Потім ми стояли за чотири кілометри один від одного. Він, цей Ваня, бачив, як нас обстрілюють. Я бачив, як його, цього хлопця, «Градами» криють. І не міг уявити, боявся уявити, що от товариш подзвонить, запитає: «Як там мій син?», а мені доведеться сказати, що… Вані немає. …Слава Богу, обійшлося! Ваня вийшов живий. Одружився. Буквально вчора його батьки до нас у Луцьк приїжджали. Але не це головне. Головне, що на зло всім ворогам є в країні такі патріоти, які дітей виховали Людьми. Є військові, готові не лише своє життя покласти – найдорожче віддати: сина. 

* При використанні матеріалу гіперпосилання на цю сторінку обов'язкове

+ Розгорнути меню