Волонтерив, годував по 450 харків’ян на день та опікувався військовими.

На Харківському напрямку проходить службу тепер вже прикордонник, котрий просто не зміг бути байдужим. В перший день повномасштабного вторгнення хлопець, який зарікався, що в армію «ні ногою», штурмував прийомний пункт територіальної оборони з проханням «пустити його на фронт». Наразі ж всю турботу хлопець вкладає в забезпечення надійного тилу для бойових побратимів.

Віталік – так ласкаво називають кухаря військовослужбовці Харківського прикордонного загону. Завжди усміхнений та позитивний. Він любить життя та вміє радіти кожній миті навіть в умовах воєнного стану. Молодий перспективний та сповнений амбітних планів на життя Віталік увірвався в прикордонну родину і став її невід’ємною частиною.

Ранок 24 лютого 2022 року розпочався для юнака не зовсім зранку. Віталій мирно спав після виснажливої зміни та навіть не підозрював, що на нашу землю прийшла війна. Хлопець прокинувся опівдні й був шокований кількістю пропущених дзвінків.

• Я ніколи не збирався служити, але 24 лютого минулого року все різко пішло не за планом. На той час я працював офіціантом, кілька діб був без вихідних, втома взяла своє і я просто проспав початок повномасштабного вторгнення. Коли прокинувся і зрозумів, що відбувається, пішов записуватися в ТрО. На той час окупанти прорвалися до Харкова. Коли я прийшов, щоб записатися в територіальну оборону на мене наставили автомат і сказали “Йди з відси хлопчино, не до тебе зараз”, – згадує хлопець.

В той же день, разом з приятелем Олександром, Віталій відкрив пункт надання волонтерської допомоги. Хлопці мали ключі від двох ресторанів у середмісті. Для роботи обрали безпечніший з підвальним приміщенням. Згодом до них приєдналася група таких же небайдужих містян. І робота закипіла.

• Власники та управлінці цих ресторанів дали нам добро на використання продуктів і ми почали готувати. Спочатку було складно, нас було п'ятеро, згодом команда виросла до двадцяти людей і стало легше. Ми пекли хліб, готували перше та друге на 450 людей, під кінець випікали по 800 пирогів в день і все це роздавали біля метро та возили людям, які не могли самостійно до нас дійти, – розповідає Віталік.

Згодом продукти у волонтерів почали закінчуватися і вони перекваліфікувалися на допомогу військовим. Серед знайомих хлопців був прикордонник і хлопці запропонували йому свою допомогу. Військові привозили продукти, а волонтери готували з них смачну домашню їжу.

• Ми запропонували допомогу на безоплатній основі від людей, які хочуть бути хоч чимось корисними. Так і почалася моя історія дружби з прикордонниками, – додає з посмішкою кухар.

З часом волонтерську діяльність хлопців прикрили через те, що вони не платили за оренду приміщення, де працювали. Віталік посидів тиждень вдома, а згодом знайомий прикордонник запропонував йому займатися тим самим, що й під час волонтерства, але вже на військовій кухні. Юнак, не довго думаючи, погодився, адже хотів допомагати і бути корисним.

Так повар-самоучка з червоним дипломом у транспортній спеціальності став до кухонної плити в прикордонному відомстві. Новоспечений вiйськовий пройшов шлях від польової кухні на лісових просторах Харківщини до майстер-класів від досвідчених прикордонних кухарів під час підготовки в навчальному центрі. Не оминув Віталіка і бойовий вишкіл. Тепер він вміло тримає в руках не лише черпак, а й автомат.

• Десь на третьому курсі університету ми обговорювали, хто чим займатиметься після закінчення навчання і був варіант піти в прикордонники, але потрапити туди було складно. Хто б тоді подумав, що через п’ять років після роботи офіціантом, кальянщиком, адміністратором ресторану я таки стану прикордонником, – посміхається військовий.

Приготуванню їжі юнак не вчився в університетах чи на популярних кулінарних шоу. Його любов до кухні зросла із банальної цікавості. Будучи офіціантом, хлопчина цікавився рецептами кухарів, а потім намагався втілити їх вдома. Так і відточував свою майстерність, за яку тепер йому не припиняють дякувати прикордонники та прикордонниці.

Попри встановлені норми харчування, кухар не втрачає можливості порадувати товаришів смаколиками: котлети та тефтелі у нього вдаються особливо смачні. А за запечену з часником картопельку військові й взагалі готові штурмувати навіть мало досяжні позиції ворога. Прикордонний кухар запевняє, що особливі вміння чи відповідна професія у війську безумовно важливі, однак головне – щире бажання допомогти та віра, що своїми діями ти наближаєш скорішу нашу Перемогу.

Мрії у Віталіка такі ж, як і в більшості українців – по закінченню війни обняти рідних та нарешті сказати коханій: «Повертайся з-за кордону, ми перемогли!»