Олександр Пилькевич був не лише видатним військовим діячем.

Сьогодні 140 років з дня народження великого сина України – генерал-хорунжого Олександра Пилькевича. Усе своє свідоме життя він боровся за українську державність, але завершив боротьбу у таборі інтернованих українських воїнів у Польщі. Повернутися в Україну він не зміг ні за життя, ні після смерті.

Олександр Пилькевич був не лише видатним військовим діячем. Він вивчав інженерну, телеграфну, саперну, повітроплавну справи та проходив службу у відповідних підрозділах.

У Російській імперії Олександр Пилькевич відстоював українську державність ще задовго до 1917 року (коли це стало мейнстрімом серед свідомих українців), а між правдою і силою завжди обирав правду. У 1903 році він був переведений служити за межі етнічних українських земель, за те що офіцером підтримав солдатські заворушення.

У 1917 році, на І Всеукраїнському з'їзді, Олександр Пилькевич обраний членом Українського Генерального військового комітету. Він обіймав чимало відповідальних посад: був Уповноваженим отаманом для особливих доручень, Консулом УНР у Москві, Членом Української Центральної Ради…

Його активності далеко не обмежувалися військовими справами. Він був учасником усіх важливих процесів проукраїнської діяльності – культурного, політичного, наукового. Підтримував дружні зв'язки з братами Тобілевичами, Михайлом Грушевським, Володимиром Антоновичем, Павлом Тичиною. Пилькевич брав активну участь у роботі українського клубу «Родина», членами якого були Микола Лисенко, Микола Садовський, Михайло Коцюбинський, Іван Франко, Леся Українка, Марія Заньковецька, Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький (на фото 1903 року Олександр Пилькевич (справа у світлому костюмі) під час відкриття пам’ятника Котляревському у Полтаві, де були присутні: Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Микола Лисенко, Панас Мирний, Микола Міхновський, Олександр Олесь, Олена Пчілка, Василь Стефаник, Гнат Хоткевич, Микола Аркас, Дмитро Багалій, Сергій Єфремов.

У надскладний період літа 1919 року, період постійного перебування в боях, Пилькевич призначений командиром Окремого корпусу кордонної охорони.

Прикордонники, разом з артилеристами, останніми покинули територію УНР 21 листопада 1920 року та були інтерновані у польських таборах.

В еміграції Олександру Пилькевичу були визначені керівні посади та відповідальність за взаємодію із польською владою. Генерал Пилькевич зайнявся активною підготовкою персоналу для подальшої боротьби за волю України, підготовкою керівних документів, просвітою, навчанням кадрів майбутнього прикордонного відомства.

13 жовтня 1922 року у таборі Щепіорно Олександр Пилькевич помер. У зв’язку з його смертю головний отаман Симон Петлюра, в листі до генерал-полковника Армії УНР Олександра Удовиченка, написав: «Щоб інтерновані українські солдати попіклувалися могилою цього незвичайного лицаря і коли прийдуть сприятливі часи, щоб перенести його останки до нашої столиці – старого Києва, якого земля прийме на вічний відпочинок героя і вірного сина України».

P.S. Різні джерела повідомляють різну дату народження Олександра Меркурійовича, але дата, вказана в його паспорті (на фото), є об’єктивним свідченням того, що саме сьогодні ми маємо відзначати 140-річницю з дня народження цієї великої особистості. Про існування такої видатної постаті за радянських часів було небезпечно згадувати, але в самостійній Українській Державі маємо докладати зусиль, щоб пам'ять про героя жила. Тоді, можливо, справдяться слова Симона Петлюри і вдасться віднайти могилу Олександра Пилькевича та перепоховати його останки на рідній землі.

P.P.S. У 20018 році Указом Президента України № 233/2018, з нагоди Дня незалежності України, Чернівецькому прикордонному загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України присвоєно ім'я генерал-хорунжого Пилькевича Олександра Меркурійовича.