телефон довiри - (044) 527 6363
Україна, м. Київ, 01601, вул. Володимирська, 26
A-
A
A+
Українська
Історія успіху
28/02/18 - 17:01

     

Прикордонна служба для сержанта Ольги Глущак

стала  сенсом життя

 

Ольга Глущак одягла прикордонну форму три роки тому, коли на сході України велись активні бойові дії.

Війна, яку ніхто не оголошував, забрала коханого Ольги Глущак, розділивши життя на «до» і «після». 11 липня 2014-го року їй повідомили: «Ваш чоловік, старший сержант Олег Глущак загинув під Зеленопіллям, виконуючи бойові завдання захищаючи державні кордони держави». Життя тієї миті втратило сенс. «Треба жити далі!», - долаючи біль та відчай, промовляла крізь сльози молода вдова, пригортаючи до себе донечку Дарію, татову улюбленицю.

Бойові побратими Олега Глущака не залишили дружину та доньку загиблого героя наодинці з горем, оточивши їх увагою та турботою.

- Мені ставало краще, коли поруч знаходились люди у військовій формі. Вони досить скоро стали для мене рідними. Саме тоді я прийняла кардинальне рішення продовжити справу Олега в його світлу пам’ять» - з болем говорить жінка.

Незабаром колишня вчителька української мови з 12-річним стажем поповнила родину прикордонників Могилів-Подільського загону. Пройшовши спеціальну підготовку, вона прийняла посаду начальника стаціонарної радіостанції, де понад 10 років служив її чоловік.

Звичайно, що спочатку було не легко. Проте колектив з теплотою та привітністю прийняв  Ольгу. Подолавши відчай, біль та труднощі, сьогодні старший сержант Ольга Глущак справжній фахівець своєї справи. Вона не лише не поступається колегам-чоловікам у професіоналізмі та самовідданості, а й залишається при цьому справжньою жінкою, гідної шани та поваги.

- У суспільстві існує стереотип, що військова служба – це суто чоловіча справа. Але це не так! Зокрема у нашому загоні працює чимало жінок, яких не лякає ні ненормований робочий день, ні постійні чергування, ані значний обсяг завдань, - підкреслює старший сержант Ольга Глущак. – Прикордонна служба, без перебільшення, стала для багатьох з нас долею, сенсом усього життя. І дуже хочеться, щоб це життя було мирним та щасливим, а матері були спокійними за своїх дітей…Це на сьогодні моя найзаповітніша мрія!».

 

Чарівна представниця династії захисників, 

з якою поряд легко захищати та любити

 

Майже 20 років свого життя майор Анна Тихонова присвятила військовій службі. Дочка і онучка родини, де дід, батько, мати і навіть чоловік - військові, ще навчаючись у школі, мріяла носити офіцерські погони. І коли випадково вона дізналася, що триває набір дівчат до одного з військових вишів на Харківщині, без жодних вагань вирішила, що буде там навчатись.

Опанувати всі тонкощі військової справи було не так вже й легко. Проте Анна завжди була цілеспрямованою особистістю і відповідально ставилася до навчання, наполегливо долала усі труднощі на рівні з чоловіками, яких, до речі, на курсі було близько сотні і лише семеро дівчат-курсанток. Саме там дівчина і познайомилася з майбутнім чоловіком.

- Олександр завжди опікувався мною, захищав, оберігав. Допомагав підготуватися до занять, іспитів, з легкістю вирішував побутові проблеми. А які він смачні страви готував… І на четвертому курсі ми зрозуміли, що створені один для одного та одружились, - згадує курсантські роки прикордонниця.

Закінчивши Харківський військовий університет Анна поповнила ряди Прикордонних військ України, погодившись проходити службу в Окремому контрольно-пропускному пункті «Київ». Варто зазначити, що вона була першою жінкою-випускницею Харківського військового університету, яка стала офіцером-прикордонником.

За майже 20 років служби змінювались місця служби, посади, функціональні обов’язки, але не змінилась любов до прикордонної справи. Завдяки старанності, наполегливості, працелюбності та професіоналізму Анна впевнено підіймалась кар’єрними сходами. Сьогодні вона перебуває на відповідальній посаді в Головному центрі обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України. Її цінує керівництво, поважають колеги, прислухаються підлеглі. Щира, добра, весела прикордонниця підкорює всіх навколо. 

Участь жінок у військовій діяльності постійно викликала різноманітні суперечки. Але вже неодноразово різними соціологічними дослідженнями доведено, що жінки страждають від психологічних, фізичних незручностей та напруженого графіку роботи так само, як і чоловіки.

- Анна не лише чудовий фахівець. Вона чудова мама маленької донечки Валерії, неймовірна дружина військового та турботлива донька, - з теплотою та ніжність говорить про дружину Олександр. – Я вдячний їй за той родинний затишок, який вона створює щодня, за розуміння та підтримку, що потребує кожний чоловік. Можу сказати впевнено, моє кохання з кожними роком до неї лише зростає.

 

Сержант Серокурова засинає та прокидається з думками про пацієнтів

 

Дитинство сержанта Світлани Серокурової пройшло у селищі міського типу Ялта, що на Донеччині. Дівчинка чудово грала на фортепіано й акордеоні, любила співати, брала участь у багатьох конкурсах, займаючи призові місця, та мріяла про велику сцену. Однак, вона мала і другу мрію – рятувати життя людей. І це бажання стало пріоритетним.

Після випускних іспитів у Бердянському медичному коледжі Світлана працювала деякий час у хірургічному відділенні лікарні міста Мангуш.

 «- Мені подобалось те, чим я займалась. Це був неабиякий досвід і своєрідна підготовка перед військовою службою, особливо у такий неспокійний час», - згадує фельдшер Донецького прикордонного загону Світлана Серокурова.

Коли почалася війна, син Світлани був ще зовсім маленьким. А коли він трішечки підріс, жінка вирішила прийняти присягу на вірність Україні та приєднатись до родини прикордонників. Суттєву роль у прийнятті цього рішення зіграла мама Світлани, яка вже 10 років служить у відділі прикордонної служби «Ялта».

До цієї привітної, сонячної дівчини військовослужбовці йдуть на медогляд із задоволенням. Тому що кожного вона ретельно огляне, вислухає, дасть слушну пораду і знайде потрібне слово.

«- Я намагаюсь постійно підвищувати свій професійний рівень, постійно самовдосконалюватись. Адже надання долікарняної допомоги дуже відповідальна справа. Не повірите, але я лягаю спати й прокидаюсь вранці із думками про той чи інший випадок пацієнта і як краще йому допомогти. Кожний військовослужбовець для мене, як рідний», - розповідає про свою роботу Світлана Серокурова.

Вдома прикордонниця справжня берегиня домашнього вогнища та родинного затишку. Кожну вільну хвилину прикордонниця присвячує своєму синочку, маленькому патріоту, який  дуже любить співати з матусею, особливо Гімн України.

«- Я прийняла присягу  ще й тому, що на власні очі бачила, як ворог прийшов на схід нашої України… Це було дуже страшно та важко… Я зрозуміла, що потрібна нашим хлопцям. Тепер я поруч з ними і завжди готова надавати допомогу», - впевнено каже прикордонниця.

 

Відмінний прикордонник Лариса Паламарчук і країну захищає,

і за чоловіком приглядає і справжнього захисника виховує

 

Війна на сході нашої країни змусила не одну тисячу українців взяти до рук зброю та йти захищати незалежність та територіальну цілісність України. Поруч із чоловіками на захист рідної неньки стали і жінки. А питання щодо сприйняття жінки як захисниці, а не Берегині, з новою силою почало збирати чималу кількість коментарів під статтями в ЗМІ й постами в соціальних мережах. І це при тому, що жінки-воїни були протягом всієї історії людства. І воювали вони в найзапекліших війнах.

Лариса Паламарчук одна з тих жінок, яка за покликом серця вирішила приєднатись до родини прикордонників та самовіддано захищати кордони нашої держави.

Свій військовий шлях вона розпочала з відділу прикордонної служби «Краснопілля» ще у 2005 році. Спочатку Лариса Дмитрівна була призначена на посаду кухаря. Прослуживши 3 роки, вона пройшла відповідну перепідготовку перейшла на посаду інспектора прикордонної служби, і вже на рівні з чоловіками несла службу в прикордонних нарядах.

Бажання підписати контракт вона прийняла сама, аргументуючи це тим, що по-перше хотіла бути корисною державі,  по-друге - прагнула бути ближче до чоловіка Михайла. До речі, він з розумінням поставився до бажання дружини та підтримав її вибір.

З перших днів збройного конфлікту на сході України Михайло Михайлович у складі добровольчого батальйону боронив кордони та цілісність країни. Хвилювання за чоловіка та неймовірне бажання допомогти коханому остаточно переконали жінку перевестись до Краматорського прикордонного загону. Лариса не звикла стояти на місці. Вже за деякий час жінка  переводиться у відділення охорони на посаду контролера-снайпера. І вже у 2016 році була нагороджена відомчою відзнакою «Відмінний прикордонник».

До речі, у минулому році син Лариси Дмитрівни, досягнувши призивного віку, підписав контракт з Держприкордонслужбою і на даний час несе службу в оперативно-бойовій прикордонній комендатурі «Курахівка» Краматорського прикордонного загону.

Ось такі наші українки - і країну захищають, і за чоловіком приглядають і захисників виховують.

 

Для сержанта Варченко довіра громадян - найцінніше у службі

 

Ніжна, красива, тендітна дівчина з чарівною посмішкою … Саме таке перше враження складається після знайомства з нею. Вона зовсім не схожа на войовничу амазонку, що не поступається чоловікам у фізичній силі або володінні зброєю.  Але є у неї інша таємна зброя - щирість…

Знайомтесь - сержант Донецького прикордонного загону Ірина Варченко.  Вона народилась у чудовому місті Житомир, але постійно наголошує, що Донбас - її друга Батьківщина! А як може бути інакше? Тут, серед донецьких степів східної України, біля такого вже рідного Азовського моря вона живе з 2005 року. Ірина переїхала сюди з коханим чоловіком, військовослужбовцем Держприкордонслужби, і маленьким сином, навіть не уявляючи, що на рідній землі за декілька років розпочнеться війна. І їй, тендітній україночці, доведеться  носити на собі важку броню і вміло вправлятиметься зі зброєю, аби захистити свою родину, свою країну.

Ще з дитинства дівчина хотіла рятувати людей, а саме працювати в лікарні, як мама. Тому після школи дівчинка без вагань вступила до Житомирського медичного коледжу, отримала диплом за спеціальністю «Сестринська справа» і деякий час працювала за професією. У 2015 році на сімейній нараді родини Варченко було прийнято рішення: Ірина підписуватиме контракт з прикордонним відомством. Спочатку вона бачила себе у військовій медицині. Проте  зацікавившись пілотним проектом «Нове обличчя кордону» кардинально змінила свій професійний шлях, не зраджуючи при цьому основному бажанню - допомагати людям. Ірина пройшла підготовку за напрямком «Інспектор прикордонної служби».

А далі був курс молодого бійця на базі у Волновасі, присяга в Донецькому прикордонному загоні та 2,5 місяці в Оршанецькому навчальному центрі.

« - Нас готували для виконання бойових задач саме в зоні проведення АТО. Чимала увага приділялась вогневій підготовці» - пригадує прикордонниця свої перші випробування на міцність.

Перше і найулюбленіше місце служби Ірини - контрольний пункт в’їзду-виїзду «Новотроїцьке», що на Донеччині. Вона завжди намагалась швидко та привітно перевіряти документи у громадян, що перетинали лінію розмежування та професійно виконувати інші службові завдання.

«На мене скарг ніколи не було. Я вважаю себе місцевою і намагалась знаходити спільну мову з кожним громадянином. Викликати довіру у людей, які і так нажахані подіями, які знать про війну не з чуток або новин, було найважливіше для мене» - згадує Ірина службу в КПВВ.

Ірина впевнена, переважно у будь-якій справі неважливо, чоловік ти чи жінка. Головним критерієм завжди повинен залишатись професіоналізм та бажання служити, працювати. Крім того, прикордонниці пощастило потрапити у чудовий, дружній колектив, який тепло прийняв та підтримував її завжди. А в зоні проведення АТО надійне плече товариша – безцінне.

Серце сповнюється гордістю та вірою у прекрасне майбутнє України, коли бачиш тендітну, але таку сильну, ніжну, але водночас таку стійку українську  дівчину, яка свідомо змінили сукню на камуфляж,  підбори на берці заради рідної країни. Вона наповнює турботою і затишком свій дім, будучи турботливою мамою і люблячою дружиною, а потім, одягнувши форму, показує міць свого характеру, незважаючи на важкий бронежилет, зброю, кілометри шляху і будь-яку погода. Як запевняє Ірина, все можна витерпіти та подолати, якщо знаєш, заради чого ти прийшов на службу.

Якщо чесно, то чоловік прикордонниці не був у захваті від бажання дружини служити на сході країни, адже це досить небезпечно. Але він з повагою та розумінням прийняв рішення Ірини.

Кожну вільну хвилину сержант Варченко звісно присвячує родині. І при першій нагоді вони разом вибираються на річку порибалити. «На риболовлі я крутіше за чоловіка» - жартівливо наголошує прикордонниця.

Наразі Ірина служить на ОБПК «Сартана». Та саме відверте спілкування з людьми, які вимушені жити поруч з війною вважає найважливішою справою. Бо саме через розмови вдається поєднати те, що намагається розділити ворог своєю пропагандою, відновити подекуди втрачену довіру українців одне до одного, а згодом - і цілісність нашої держави.

 

 

* При використанні матеріалу гіперпосилання на цю сторінку обов'язкове

+ Розгорнути меню