телефон довiри - 0 800 218 808
Україна, м. Київ, 01601, вул. Володимирська, 26
A-
A
A+
Українська
20/04/15 - 10:11

Герой нашого матеріалу – молодший сержант Іван Васько нещодавно відсвяткував свій 19–й день народження. За свою нетривалу кар’єру прикордонника він набув бойового досвіду, якого не мають багато старших за віком і званням товаришів. Нині Іван заліковує численні поранення, отримані на Донбасі й поривається після одужання повернутися туди, де доля країни вирішується на полі бою, де його побратими віддали життя за Вітчизну.

Герой нашого матеріалу – молодший сержант Іван Васько нещодавно відсвяткував свій 19–й день народження. За свою нетривалу кар’єру прикордонника він набув бойового досвіду, якого не мають багато старших за віком і званням товаришів. Нині Іван заліковує численні поранення, отримані на Донбасі й поривається після одужання повернутися туди, де доля країни вирішується на полі бою, де його побратими віддали життя за Вітчизну.

 

Іван Васько родом з мальовничого закарпатського села Горонда, що поблизу Мукачевого. Тут він закінчив школу. Тут живе його сім’я і вся рідня. Юнак із шкільних років мріяв про прикордонну службу. Прикладом для хлопця були родичі – чоловік двоюрідної сестри старший сержант Іван Шпеник і двоюрідний брат, сержант Василь Джухарь, які понад 10 років служать у Мукачівському прикордонному загоні.

На початку квітня минулого року Івана Васька прийняли на контрактну службу в ДПСУ. Після навчання в Оршанецькому навчальному центрі його з групою прикордонників відправили в зону АТО – спочатку в Амвросіївку. Там їх екіпірували, видали бронежилети, автомати, затим – до Луганська і на кордон. Службу несли в Зеленопіллі. Коли бойовики стали бомбити артилерією й «Градами», захисники державного рубежу мужньо стримували вторгнення північного агресора. Це були важкі дні й безсонні ночі, сповнені хвилювання, сигналів про очікувану небезпеку, неприємного  передчуття тривоги, адже їм першими з боєм довелося зустрічати добре озброєних нападників.

– Минуло два місяці боїв. Коли розпочалася ротація, ми поверталися додому і поблизу пункту пропуску «Довжанський» потрапили в засідку, – розповідає Іван. – Тривав дуже жорстокий бій – стріляли «Гради», артилерія, раз по раз вибухали міни. Тоді загинуло десять наших товаришів. Там я разом з іншими і отримав поранення. Нас, поранених бійців, доставили в Запоріжжя, у військовий госпіталь. Мені надали першу медичну допомогу. Потім забрали у Центральний клінічний госпіталь ДПСУ, де мені зробили операцію. Після поранення лівої руки на майже половині її вціліла лише кістка, м’язів не було, тому в Опіковому центрі м. Києва робили ще одну операцію – з пересадки шкіри.

Іван Васько має ще поранення осколкові, один з яких – у голові, другий застряв у плечі. Виймати їх поки що небезпечно. На лівій руці були глибокі так звані фосфорні поранення руки, на тілі – ями. Опіки на плечах, руках загоїлися без рубців, а ось із рукою усе складніше – потрібно перенести ще три операції та певний час реабілітуватися й відновлюватися.

Івану боляче згадувати пережите.

– Найважчим було спостерігати, як на моїх очах гинуть побратими, такі ж як і я молоді хлопці, – каже він. – Як нещадно по нас б’ють «Гради» ворога, як підриваються на мінах бійці та виносять з поля бою тяжко поранених. Звичайно, страх охоплював кожного, він витав у повітрі. Кожного дня тривожила думка: аби вижити та перемогти.

 В Івана дуже гарна і дружна родина. Він з особливою радістю й любов’ю говорить, що на нього вдома чекають мама, тато, брат, дідусь і бабуся.

– Мій тато – Михайло Васько – також воював, правда на чужій землі, в Афганістані, – розповідає Іван. – Він теж пішов на службу у 18 років, як і я.

Попереду у молодшого сержанта ще операції та реабілітація, а після повного одужання він хоче знову повернутися туди, де відстоюють рідну землю його побратими.

* При використанні матеріалу гіперпосилання на цю сторінку обов'язкове

+ Розгорнути меню