телефон довiри - 1598
Україна, м. Київ, 01601, вул. Володимирська, 26
A-
A
A+
Українська
03/04/15 - 09:20

У столичному прикордонному шпиталі Голова Державної прикордонної служби України генерал-лейтенант Віктор Назаренко вручив державні нагороди трьом учасникам АТО.

У столичному прикордонному шпиталі Голова Державної прикордонної служби України генерал-лейтенант Віктор Назаренко вручив державні нагороди трьом учасникам АТО. Хлопці були тяжко поранені ще влітку. За їхнє життя боролися військові медики та молилися близькі. Увесь цей час кожного з поранених героїв не полишала думка, а як же там, на передовій?

 

Ордени «За мужність» ІІІ ступеня вручили старшому лейтенанту Павлу Гаврилюку та старшому прапорщику Володимиру Пучініну.

Технік групи АСУ відділу прикордонної служби «Ужгород» старший прапорщик Володимир Пучінін виконував завдання з оборони східного кордону в складі мотомангрупи. Він не­одноразово брав участь у бойових зіткненнях з терористами, у яких виявив мужність і відвагу. Поранення отримав 27 липня 2014 року під час мінометно­гаубичного обстрілу бойовиками пункту пропуску «Довжанський», що на Луганщині.

Старший офіцер інженерно-­технічного відділу Луцького прикордонного загону старший лейтенант Павло Гаврилюк отримав поранення на ділянці відділу прикордонної служби «Амвросіївка» в ніч з 30 на 31 липня. Тоді терористи завдали потужного удару з гранатометів і стрілецького озброєння по табору, де розмістилася його оперативно-­бойова застава. Завдяки своїм командирським і вольовим якостям Павло зміг організувати відбиття нападу противника та підтримати моральний бойовий дух особового складу.

 

– Я вдячний мамі, Наталії Василівні, – ділиться Павло. – Особисто я вважаю, що цей орден по праву належить і їй. Вона разом зі мною пройшла усі тривалі та болісні лікувальні процедури, і їй пережити це було набагато важче, ніж мені. Я бачив це, і тому хотів якнайшвидше одужати. Взагалі герої не ми, а наші матері й близькі. Бо саме вони надихають усіх нас, хто на передовій, іти й захищати нашу землю.

Про те, що довелося пережити Наталії Василівні, матері старшого лейтенанта Павла Гаврилюка, можна написати книгу. Вона була приємно вражена візитом Голови Служби. І вже після офіційної частини, дещо соромлячись своїх сліз, розповіла про те, як прожила останні п’ять місяців.

– Коли син зателефонував і сказав про своє поранення та що перебуває у Києві, зрозуміла: все серйозно. Коли побачила його, думала що серце не витримає. Був період, коли лікарі не давали жодної надії. Десять днів Павлик був, так би мовити, на межі життя та смерті. В нього відмовили нирки, лише апарат підтримував його життєві функції. Мені було настільки боляче, ніби я сама була пораненою замість сина, але допомогти могла лише молитвою. Сьогодні я усвідомлюю, що зі мною, з нашою родиною сталося диво. Божа Матір, Бог не залишили нас. І це справжнє щастя, що мій син знову поруч. Звичайно, потрібно ще пройти курс реабілітації, але з вірою все буде добре. Від себе хочу звернутися до матерів, таких, як сама: «Не полишаймо синів наодинці, молімося щиро і хай Покрова Божої Матері береже їх у лиху годину».

Ще один герой, якого того дня знайшла заслужена нагорода – медаль «Захиснику Вітчизни», – солдат Олександр Келеберда. Олександр як справжній патріот України сам прийшов до військкомату і добровільно зголосився на військову службу. 10 серпня під час артилерійського обстрілу з гаубиць Д­30 та реактивних систем залпового вогню «Град» табору зведеного загону Луганського прикордонного загону угруповання «Північ» у районі відділу прикордонної служби «Станично­Луганське» Олександр Келеберда разом з іншими прикордонниками мужньо відбивав вогневі атаки терористів. Отримавши поранення, він не залишив поля бою і продовжив утримувати свою позицію, до останньої хвилини прикриваючи своїх побратимів. І тільки після завершення бою погодився на госпіталізацію.

– Важко там, де навколо рвуться снаряди, де щомиті на тебе і друзів чатує смерть. Все відбувається як у кіно, ніби й не з тобою, – пригадує Олександр. – Навіть момент поранення сприймається якось дивно, ніби й не болить. Це шок. І ось потім приходить усвідомлення, що без друзів, без близьких, які поруч, ти зовсім не мав би шансів на другу спробу… Спробу народитися знову. Саме прагнення повернутись і надавало мені сил боротися з наслідками поранення, налаштовувати організм на одужання. Головне, щоб наші жертви не були даремними, щоб уся держава згуртувалася в прагненні до спільної перемоги не лише зброєю, але й духом, який у стократ сильніший!

* При використанні матеріалу гіперпосилання на цю сторінку обов'язкове

+ Розгорнути меню