З отчого порогу – на мужніх дорогу

НАЗАД
21 квiтня 2015 10:21

Старшого сержанта Михайла Маляра донедавна у Могилів-Подільському прикордонному загоні знали як скромного військовослужбовця, котрий чимось особливим не вирізнявся з-поміж інших. Але мало хто здогадувався про його справжні людські чесноти, які ніби чекали свого прояву у потрібний час. Під «Градами», «Ураганами», мінометними обстрілами та чорним від диму небом над «Довжанським» бойові побратими Михайла побачили його іншим: мужнім, відчайдушним і безстрашним воїном. Таким, з ким можна не лише йти у розвідку, а кому не лячно й життя власне довірити.

Старшого сержанта Михайла Маляра донедавна у Могилів-Подільському прикордонному загоні знали як скромного військовослужбовця, котрий чимось особливим не вирізнявся з-поміж інших. Але мало хто здогадувався  про його справжні людські чесноти, які ніби чекали свого прояву у потрібний час. Під «Градами», «Ураганами», мінометними обстрілами та чорним від диму небом над «Довжанським» бойові побратими Михайла побачили його іншим: мужнім, відчайдушним  і безстрашним воїном. Таким, з ким можна не лише йти у розвідку, а кому не лячно й життя власне довірити.

 

Народився Михайло в мальовничому подільському селі Суботівка, у простій сільській родині, де троє дітей виховувалися у порядності та працелюбності, в любові до рідної землі-годувальниці. Тож Михайло зі старшим братом Олександром та сестрою Майєю завжди брали на себе частину господарських робіт. Тепер, коли батьки – Галина Іванівна та Микола Вікторович відійшли у Вічність, Михайло з вдячністю згадує татову науку та материнські поради, адже вони й понині стають у нагоді.

Після закінчення сільської школи Михайло вирішив стати автослюсарем. Любов до техніки передалася хлопцеві від тата, кот­рий  працював у тракторній бригаді і славився майстром на всі руки. Вступивши до Криворізького проф­техучилища, юнак «на відмінно» опанував ази автосправи. Та попереду його чекала не робота, а військова служба на Чорноморському флоті. Відслуживши строкову, Михайло, не дивлячись на пропозиції командирів залишитися у строю чорноморців, повернувся додому.

– Душею  і серцем я завжди був у рідному селі, де понад Дністром шумлять верби, а посеред садків біліє батьківська хата, – ділиться своїми думками Михайло Маляр,  і додає: – З усіх доріг – дорога до рідного дому – найбажаніша…

Вона й привела молодого хлопця до Могилів­Подільського прикордонного загону. Здобуті знання автомобільної техніки пригодилися – на вправних водіїв та автослюсарів у війську завжди є попит. Службу він розпочав з інженерного підрозділу, згодом був призначений водієм прикордонної застави «Бронниця». До війни на Сході проходив службу у складі мобільної прикордонної застави «Могилів­Подільський». Як розповідають його старші товариші-командири «Михайло – людина, наділена особ­ливим  почуттям відповідальності, щирою увагою до ближніх. Де б не служив – скрізь був, є і залишається душею  колективу».

Коли на Донбасі нависла загроза війни, старший сержант Михайло Маляр разом зі своїми побратимами відбув у зону військових дій – на схід України.

– Війна нас об’єднала і ще більше згуртувала, – розповідає Михайло. – Для мене як рідними стали старші сержанти Валентин Грубий і Віктор Соколовський. Ми постійно трималися разом.

Ніколи він не забуде першого артобстрілу, яким їх «охрестили» сепаратисти та їхні російські «наставники». Сиділи вони в траншеях, оговтуючись від гуркоту, та виганяли страх, що заповзав у душу. За словами Михайла, найважче, що довелося пережити на «Довжанському», були не так ворожі обстріли з гармат і мінометів, як загибель бойових товаришів, з якими ділився окрайцем хліба та останнім ковтком води. З цим болем воїн й досі живе, час від часу відчуваючи, як стискається серце і не знаходить спокою душа. 

У перервах між артобстрілами Михайло поспішав до свого «Уралу», аби пересвідчитися, що він уцілів. Як не дивно, після кожного обстрілу, посеред розтрощеної техніки гордо возвеличувався довірений йому автомобіль, наче підтверджуючи незламність бойового духу прикордонників. Єдиний уцілілий з­понад сорока одиниць техніки, хоча згодом і йому дісталося. Щоб уберегти «Урал», хлопці викопали посеред поля величезний бункер, у якому й приховували машину. Відчували, що вона – їх рятувальниця.

Коли обстановка на ділянці «Довжанського» суттєво загострилась і надійшла команда про відхід, Михайлові доручили вивезти воїнів мобільної прикордонної застави Одеського загону, які знаходилися на одній з місцевих висот. Добратися туди було майже неможливо: дорога постійно прострілювалася бойовиками. Та Михайло зумів дістатися до одеситів і забрати їх. Проте найважче очікувало прикордонників попереду – вихід із Довжанського котла. Дорогою військову колону постійно обстрілювали бойовики.

Це, як згадує Михайло, був шлях крізь пекло. Ведучи «Урал», ущент набитий бійцями, він, уміло маневруючи між розривами снарядів, інтуїтивно відчував, де може впасти наступний.

– Вірите, мене вела якась Вища сила, – пригадує Михайло, – жоден боєць не постраждав навіть  тоді, коли вибухова хвиля поклала на бік мого «залізного коня», з яким ми наче поєдналися в одне ціле.  Згодом, діставшись до безпечного місця, я помітив, що і йому було непереливки: відірвані двері, відсутність лобового скла і правого крила. Я цього спочатку й не помітив. Була лише одна турбота: вивезти без втрат бійців. Усіх. До єдиного!

Слухаючи розповідь Михайла подумалося: «Певно, тією невідомою силою була його особиста мужність і неймовірна відповідальність за життя побратимів. На щастя, розривна куля, випущена ворожим снайпером, «прошивши» водійську кабіну, пролетіла повз нього. На щастя!».

Прибувши до Бердянська, хлопці з мобільної застави на знак вдячності за врятовані життя буквально загорнули свого рятувальника в обійми. Надвечір Михайлові влаштували урочисте вшанування. З бронежилетів змайстрували щось подібне до трону і, підхопивши побратима на руки, посадили на почесне місце. Урочисто піднесли фронтових сто грамів і нехитрі наїдки водію, який водночас став найкращим другом для більш ніж 30 прикордонників.    

Нині Михайло Маляр продовжує службу у рідному прикордонному загоні, радується спілкуванню з товаришами, рідними людьми – дружиною Юлею та донечкою Вікторією.

– Їхні щоденні молитви та віра були для мене суттєвою підтримкою. Я знав: на мене чекають і, попри все, життя продовжуватиметься!, – каже воїн, і тепла посмішка освітлює його обличчя.

А ще він постійно навідується до свого бойового друга – «Уралу», який зусиллями свого господаря та майстрів­ремонтників проходить «реанімацію» і незабаром знову колеситиме дорогами прикордоння.

Указом Президента України старшого сержанта Михайла Маляра  нагороджено високою державною відзнакою – медаллю «За військову службу Україні».  Бойові побратими мужнього вої­на щиро привітали його з цією подією,  адже такою нагородою відзначають винятково тих, хто, не шкодуючи життя, здоров’я та сил віддає їх на благо Вітчизни, не очікуючи вдячності. Це і є життєвим кредом прикордонника – тридцятишестирічного старшого сержанта  Михайла Маляра.

Популярні розділи та сервіси