В одному з останніх номерів газети «Прикордонник України» надруковано матеріал «У пошуках відомого солдата» стосовно військовослужбовців Навчального центру, зниклих безвісти під час виходу з оточення спільної армійсько-прикордонної колони 7 серпня минулого року. Матеріал викликав певний резонанс серед читацької аудиторії. Тим більш, що тема пошуку зниклих безвісти українських воїнів після припинення активних бойових дій є досить актуальною. У прикордонному відомстві цією проблематикою активно займається спеціальна робоча група, яку очолює заступник директора Департаменту персоналу – начальник управління роботи з персоналом Адміністрації Держприкордонслужби генерал-майор Валерій Калюжний. Він, як ніхто інший, знає все про прикордонників, яких чекають вдома рідні, близькі та товариші по службі.

В одному з останніх номерів газети «Прикордонник України» надруковано матеріал «У пошуках відомого солдата» стосовно військовослужбовців Навчального центру, зниклих безвісти під час виходу з оточення спільної армійсько-прикордонної колони 7 серпня минулого року. Матеріал викликав певний резонанс серед читацької аудиторії. Тим більш, що тема пошуку зниклих безвісти українських воїнів після припинення активних бойових дій є досить актуальною. У прикордонному відомстві цією проблематикою активно займається спеціальна робоча група, яку очолює заступник директора Департаменту персоналу – начальник управління роботи з персоналом Адміністрації Держприкордонслужби генерал-майор Валерій Калюжний. Він, як ніхто інший, знає все про прикордонників, яких чекають вдома рідні, близькі та товариші по службі.

 

– На початку розмови хочу зазначити, що мова йтиме виключно про військовослужбовців, місцезнаходження яких не встановлено – передбачив перше запитання Валерій Олександрович. – На побутовому рівні їх називають зниклими безвісти, однак це неправильно – як з моральної, так і з юридичної точки зору. Такий статус можна отримати лише за рішенням суду. І ніяк інакше. Про це треба постійно пам’ятати.

 

– Товаришу генерале, під час одного з відвідувань і нагородження поранених у Центральному клінічному госпіталі я був свідком, як між Вами та одним із одужуючих бійців зав’язалася жвава дискусія. Поранений прикордонник поставив питання стосовно свого товариша, якого після бою ніхто більше не бачив. Ви, в свою чергу, розповідали про комплекс заходів щодо пошуку саме цього прикордонника, наводили пояснення його побратимів, свідчення батьків і волонтерів. Відчувалося, що ви порозумілись. Принаймні, настрій у пораненого бійця після спілкування піднявся...

– Історія кожного прикордонника, місцезнаходження якого не встановлено – окрема справа, у якій превалюють драматичні подробиці, але є й промінчики надії. Я пам’ятаю цю розмову з пораненим. Події, про які ми згадували, розгорталися на початку серпня, коли наші колони, що відходили із займаних позицій, з нелюдяною жорстокістю методично розстрілювали бойовики з артилерійських систем залпового вогню, мінометів і стрілецької зброї.

Цьому хлопцю пощастило, він вижив. А свого товариша він впізнав на відео, яке після закінчення боїв, зняли сепаратисти, а згодом розмістили всю інформацію в Інтернеті. Бачили ці кадри і ми, і родичі, і ті, хто займається сьогодні пошуковою справою. Не маючи залізної витримки та стальних нер­вів, дивитися таке важко. Але це «матеріал», з яким необхідно всім нам працювати. Якщо взяти саме цей випадок, то членам робочої групи вдалося знайти свідків, які пояснили, хто де сидів у кузові прикордонної машини, хто був за кермом і хто знаходився у кабіні. Дана справа, за нашою оцінкою, знаходиться на завершальній стадії. Найвірогідніше цей прикордонник загинув й ідентифікувати його можна буде лише за допомогою аналізу ДНК, який візьмуть у родичів. З ними ми також плідно працюємо. Крім того, від них ми отримуємо додаткову інформацію, котра допомагає нам у пошуку.

 

– До речі, яким чином отримується інформація від родичів?

– На кожну селекторну нараду, котра проходить щочетверга, запрошуються родичі прикордонників, місцезнаходження яких не встановлено. В залежності від місця проживання вони присутні на відеозв’язку у тих чи інших органах охорони держкордону. Це правило започатковано з першого засідання робочої групи і воно ніяким чином не порушується. Наша діяльність носить відкритий і прозорий характер: родичі мають право знати, чим займається група, які є новини, як перевіряється інформація, яку, в тому числі, надають і вони.

 

– Валеріє Олександровичу, наведіть, будь ласка, один із останніх характерних прикладів щодо перевірки інформації, наданої родичами прикордонників?

– На одній із останніх селекторних нарад родичами оприлюднено інформацію стосовно одного з військовослужбовців (прізвище з етичних причин не називаю) щодо можливого перебування в полоні так званого «Війська Донського», що у Краснодоні Луганської області. Ми звернулись із відповідним запитом та провели робочу зустріч з представниками «Міжвідомчого центру допомоги громадянам у питаннях звільнення полонених, заручників і віднайдення зниклих безвісти», яка діє при Службі безпеки України. Представники центру поінформували, що достовірними фактами про місце перебування зазначеного військово­службовця, на жаль, не володіють. Таку ж інформацію надав і представник громадської організації «Всеукраїнський союз Захисників Кордону Батьківської Землі» полковник запасу Олександр Лебідь. Окремо хочу відмітити активність молодіжної громадської організації «Київський клуб «Червона Зірка». Її представник Ігор Слюсар практично зробив дуже багато корисного для кількох наших прикордонників. До речі, він є і членом Громадської ради, яка діє в прикордонному відомстві.

Загалом ми налагодили робочі стосунки з «Офіцерським корпусом», яким керує Володимир Рубан, загальноукраїнською громадською організацією пошуковців спілки «Народна пам’ять», яку очолює Ярослав Жилкін та групою парламентарів Антитерористичного центру на чолі з Юрієм Тандітом. Іншими словами, ми використовуємо всі наявні джерела отримання та перевірки інформації.

 

– Ви навели приклад щодо участі у пошуках прикордонників представника громадської організації. Поясніть, будь ласка, представники яких структур входять до складу робочої групи? І загалом – декілька слів про організацію роботи очолюваного Вами органу? 

– Робоча група щодо розшуку військовослужбовців­прикордонників офіційно почала свою роботу з 4 грудня 2014 року. Саме того дня керівник Служби підписав відповідний наказ. До складу групи увійшли представники Департаменту оперативної діяльності, окремого відділу власної безпеки, управлінь організації повсякденної діяльності, інформації, кадрового забезпечення, міжнародного співробітництва та європейської інтеграції, а також управління охорони здоров’я. За згодою у роботі групи беруть участь: від комітету організації ветеранів Державної прикордонної служби України генерал­лейтенант у відставці Анатолій Макаров, Антоніна Птиця, яка керує відомчою Об’єднаною профспілковою організацією, а також згадана мною вище громадська організація «Всеукраїнський союз Захисників Кордону Батьківської Землі».

І нехай нікого не бентежить такий великий, на перший погляд, склад групи, адже комплекс заходів, який використовується, чималий. Наприклад, управління кадрового забезпечення здійснює контроль за переміщенням персоналу відомства і при необхідності може надати всю інформацію щодо побратимів розшукуваних або конкретних командирів підрозділів. Управління охорони здоров’я забезпечує оперативне інформування від закладів охорони здоров’я відповідного Міністерства щодо поранених, травмованих, перебування тіл загиблих або померлих у регіональних бюро судово-медичної експертизи. Управління міжнародного співробітництва та євроінтеграції уповноважене підтримувати взаємодію з МЗС України, дипломатичними представництвами, прикордонними представниками Росії з питань повернення військовослужбовців Держприкордонслужби, які, можливо, перебувають на їхній території. Нарешті необхідно дотримуватись юридичних норм законодавства щодо грошового забезпечення цієї категорії військовослужбовців і правил проходження ними служби. І зауважу, про що говорив на початку розмови: однакових історій щодо долі тих, ким ми займаємося, немає. А координує всю нашу діяльність директор Департаменту персоналу Адміністрації Держприкордонслужби генерал­майор Микола Нестеренко.

Таку ж роботу організовують та проводять і на рівні регіональних управлінь й органів прикордонного відомства.

 

– Які важелі впливу є на «озброєнні» робочої групи щодо добування або перевірки інформації у тих районах, де тимчасово відсутня українська влада?

– У нашому розпорядженні – широкий спектр засобів не лише впливу, але й вирішення нелегких питань щодо встановлення перебування наших військово­службовців. Однак більшість цієї роботи не носить характер публічності. Пов’язано це з тим, що бойовики розглядають питання пошуку українських військовослужбовців як власний бізнес. Свій «товар», чи то інформація, чи тіло загиблого вони прагнуть виторгувати з величезним для себе прибутком.

Проте на тимчасово окупованій території є патріотично налаш­товані громадяни, які вважають своїм громадянським обов’язком нам допомагати. Крім того, під час роботи в зоні проведення антитерористичної операції груп офіцерів від Адміністрації Державної прикордонної служби України та органів охорони державного кордону здійснюється опитування можливих свідків, встановлюються ймовірні місця утримання прикордонників. Якщо є можливість, нами встановлюються негласні контакти з тими, хто опинився «по ту сторону барикад». Можливо, це комусь і не сподобається з морального боку, але заради встановлення істини та розшуку наших героїв, ми йдемо й на такі кроки. За допомогою наших ветеранів налагоджуються робочі контакти з представниками ветеранських організацій прикордонних військ, які продовжують існувати на території, підконтрольній незаконним збройним формуванням.

 

– Товаришу генерале, які практичні результати роботи групи?

– З початку нашої роботи кількість військовослужбовців­прикордонників, доля яких невідома, стала меншою. У грудні минулого року таких було одинадцять. Ідентифіковане тіло старшого прапорщика Присяжнюка Ігоря Васильовича, який проходив службу у Могилів­Подільському прикордонному загоні. Його як героя поховали на рідній Вінниччині.

Нещодавно суд встановив статус загиблого одному з матросів, якого так і не знайшли після атаки на наші катери 31 серпня минулого року в Азовському морі. Ми чекаємо офіційного судового рішення для прийняття надалі правових рішень.

У іншому випадку ми чекаємо на порівняльний аналіз ДНК останків і родичів одного з прикордонників. Сподіваємося, що ця процедура зможе встановити істину.

Є в нашій невдячній роботі й історії з позитивним завершенням. На початку року вдалося встановити місцезнаходження старшини Тищенка, військовослужбовця Сумського прикордонного загону. В’ячеслав Іванович незаконно утримувався бойовиками та перебував у полоні. Завдяки спільним зусиллям його вдалося визволити й повернути додому. Так що промінчики надії існують завжди.

Підсумовуючи нашу розмову хочу навести думку Голови Державної прикордонної служби, яку він висловив під час участі в першому засіданні робочої групи. Генерал-лейтенант Віктор Назаренко звертаючись до офіцерів і родичів наших прикордонників, зазначив, що як керівник відомства, може сприйняти лише один результат – кожен військовослужбовець має бути знайдений. Якщо він у полоні, то нехай повернеться додому, якщо, на превеликий жаль, загинув – тіло має бути доставлено рідним і близьким для достойного поховання як героя, котрий віддав своє життя за свободу й незалежність України.