Війна безжальна. Зокрема і до особистості. Вона наполегливо витягує на світ Божий те, що роками ховалося в найпотаємніших куточках людської душі. Війна провокує на несподівані вчинки, трансформує свідомість і усталені принципи. Усе це повною мірою стосується підприємця з міста Енергодар Запорізької області Костянтина Табакаєва – журналіста за освітою, а нині солдата–водія оперативно–військового відділу «Велика Новосілка», що дислокується в зоні АТО. Він ніколи не збирався пов’язувати своє життя з військом, мав гарну родину, усталений побут і будував плани на майбутнє. Та одного дня почалася війна, яка все змінила

Війна безжальна. Зокрема  і  до особистості. Вона наполегливо витягує на світ Божий те, що роками ховалося в найпотаємніших куточках людської душі. Війна провокує на несподівані вчинки, трансформує свідомість і усталені принципи. Усе це повною мірою стосується  підприємця з міста Енергодар Запорізької області Костянтина Табакаєва – журналіста за освітою, а нині солдата–водія оперативно–військового відділу «Велика Новосілка», що дислокується в зоні АТО. Він ніколи не збирався пов’язувати своє життя з військом, мав гарну родину, усталений побут і будував плани на майбутнє. Та одного дня почалася війна, яка все змінила…

 

 

ДУМАВ, що в мирний час у війську робити нічого

Історію своєї свідомої інтеграції до війська Костянтин розповідає з притаманним йому  гумором, запевняючи, що раніше не розумів людей, які обрали цю професію. 

– Я все життя «косив» від армії, причому успішно. Чесно кажучи, вважав, що строкова служба – безглуздо потрачений час. Коли отримав повістку, саме збирався одружуватися, мав  нормальну роботу, тож не розумів, чому повинен все це покинути. Деякі мої знайомі, які потрапили на строкову, потім дуже шкодували. Мовляв, який сенс  туди йти? За рік служби по три рази вистрілили з автомата, щось будували, стройовою підготовкою їх постійно муштрували. Я хотів цього уникнути і не сидіти цілий рік у казармі. Чомусь був упевнений, що в мирний час там взагалі робити нічого.

Раніше не думав, що коли-­небудь війна може прийти в Україну. Але коли почався безлад в Криму, пішов до військкомату і записався добровольцем. Мене призвали 31 березня, коли вже стріляли у Донецькій і Луганській областях

Чесно кажучи, тепер вважаю, що обов’язкова військова підготовка молоді насправді потрібна. Я багато читаю і мені подобається приклад Ізраїлю. Можливо, нам теж було б непогано так зробити.

У кіно такого

не покажуть!

 

Перше бойове хрещення бійця Табакаєва  відбулося 5 червня 2014 року  у районі  пункту пропуску «Маринівка» на ділянці відповідальності ВПС «Дмитрівка».

Як писали тоді у зведеннях, прикордонники відстежили накопичення ворога: БТР, чотири «КамАЗи», обладнані «Утьосами», три мікроавтобуси з терористами та чотири легкові автомобілі. За  кілометр від позицій прикордонників колона розвернулася в бойовий порядок і розпочалася атака як з російського боку, так і з українського. Особовий склад пункту пропуску прийняв бій…

– Нас тоді було небагато, чоловік шістдесят, більшість – мобілізовані. На всіх – декілька  кулеметів та пара РПГ, – згадує  Костянтин. – І от бачимо, що до нас «у гості» приїхав батальйон «Восток»: БТР, вантажівки, більше 200 бойовиків. Чесно кажучи, ми до останнього сподівалися, що бою не буде. Ніхто ж іще не обстріляний. Сидимо, чекаємо, а вони – все ближче і ближче. Напруга та очікування перед боєм – найважчі. Звичайно, і страх якийсь був. Але після того, як пролунала команда гранатометникам: «По БТРу вогонь!» – одразу легше стало. Пам'ятаю, наша позиція – невелика вирва, і ми вп'ятьох там сиділи. Один заряджав набої, а ми стріляли. Щоби пом’якшити напругу навіть анекдоти розповідали один одному.

– Бій тривав чотири години, – продовжує співрозмовник. – Нам  на допомогу прилетів  штурмовик, зробив декілька заходів. Такого в  кіно не покажуть: коли він просто над тобою, буквально за декількасот метрів в піке входить. Відстрілявся – і різко вгору! Пізніше ми дізналися, що оскільки пункт пропуску стоїть на самому кордоні, до нашого літака «навідувалася» парочка російських винищувачів. Але вогонь відкривати не ризикнули, стріляли лише сепаратисти з ПЗРК. На щастя, не влучили…

Результат цього бою: трофейний БТР, КамАЗ з «Утьосом» та кулеметом. Ейфорія! Я тоді три дні не спав, такі неймовірні були відчуття! Звичайно, згодом виникала думка, що міг і загинути, але на тлі адреналіну від перемоги ці думки видавалися якимись дуже слабенькими. У нас, на щастя, у тому бою обійшлося без загиблих, тільки поранені.

 

Не можна ховатися за спідницю, бо чого ми тоді варті?

Коли Костянтин прийняв рішення стати на захист своєї країни, він мав за плечима 30 років життя, освіту, доволі успішний бізнес, дружину та дворічного сина. Звичайно, як і кожна людина, дуже хвилювався і за себе, й за близьких, однак не вагався, оскільки відчував, що люблячі люди завжди його підтримають.

– Чесно кажучи, не знав, як заспокоїти рідних. Просто намагався за будь-­якої можливості зателефонувати додому і сказати, що зі мною все гаразд, – ділиться боєць Табакаєв. Дружина мене розуміє і підтримує. Вона знає, що я брав участь в реальних зіткненнях, бо домовилися нічого одне від одного не приховувати. Одного разу по телефону вона розповіла, що подруги їй дорікали, мовляв, як ти могла чоловіка туди відпустити!? Вона відповіла: «А як я могла його не відпустити, якщо здоровий чоловік хоче йти захищати свою країну?!».  Вона чудово розуміє, що я – молодий сильний чоловік і  поруч є ще багато таких же молодих чоловіків, які хочуть боронити свою землю. Ми просто не можемо сховатися за спідницю, бо чого ми тоді варті?

 

Тільки тут  зрозумів, що таке справжня дружба

У своєму солдатському житті  Костянтин Табакаєв найбільше цінує дружбу, адже саме завдяки постійній підтримці та взаєморозумінню  його підрозділ працює як добре налагоджений механізм.

– У мене в житті було не так багато друзів. Напевно, тільки тут  я зрозумів, що таке справжня дружба чи просто відчуття плеча товариша поруч. Я це вперше відчув, коли після одного із зіткнень до нас під'їхало підкріплення. Пацани стрибали з броні і кидалися в обійми. В цей момент я зрозумів, що все­таки класно, коли поруч є побратими, на яких можна покластися, – щиро зізнається Костянтин.

Серед усіх своїх домашніх знайомих Костя тепер – єдиний військовий. Він  відверто зізнається, що думка про те, щоб залишитися на службі в ДПСУ, виникає у нього постійно. Проте він намагається її у собі «придушити», бо  переконаний, що починати військову кар’єру – йому вже запізно. Але планувати «цивільне» життя збирається тільки після перемоги.