У славетному літописі охоронців західних рубежів багато пам’ятних імен військових, котрі відданістю службі назавжди вкарбували у ньому свої імена. Серед них і прізвище генералів Гребенніків: батька і сина. Герой Радянського Союзу, гвардії генерал-лейтенант Гребеннік Кузьма Євдокимович був начальником військ Червонопрапорного Західного прикордонного округу, а сину, також фронтовику, генерал-майору Гребенніку Володимиру Кузьмичу свого часу довелося очолювати штаб цього ж округу, що пізніше стане першоджерелом новоутвореного прикордонного відомства незалежної України. 21 серпня цього року на 91 році життя перестало битися серце генерал-майора у відставці Гребенніка Володимира Кузьмича. Замість традиційного некролога редакція газети вирішила надрукувати останнє інтерв’ю з генералом, що найбільш зримо освітлює його Особистість.

– Володимире Кузьмичу, Ваш батько – командувач Західного Червонопрапорного прикордонного округу Герой Радянського Союзу гвардії генерал-лейтенант Кузьма Євдокимович Гребеннік – учасник, без перебільшення, визнач­них історичних подій. Ви теж значною мірою стали їх свідком. Чи не могли б ми зараз разом із Вами поринути у ці спогади? Тим паче, Вам дійсно є що згадати.

– Так, насправді. Ну що ж, давайте тоді, як-то кажуть, по порядку. Отже, я народився 11 грудня 1925 року в сім’ї прикордонника. Сталося це в місті Куп’янську Харківської області. Мої батьки – Кузьма Євдокимович і Тетяна Борисівна Гребенніки. Нас, дітей, у батьків було двоє: я і моя сестра Олена. У перший клас я пішов, коли батька перевели служити з Молдавії до Москви. Сталося це 1934 року.

– Це переведення до столиці було пов’язане з підвищенням Кузьми Євдокимовича по службі?

– Пам’ятаю, що у Молдавії він був чи то начальником загону, чи то заступником начальника загону зі стройової частини. А до Москви ми перебралися тому, що батька призначили на посаду командира п’ятого мотомеханізованого полку Окремої мотомеханізованої дивізії особливого призначення військ НКВС.

– А Ви знаєте чим займався цей самий п’ятий мотомеханізований полк у Москві?

– Полк був задіяний в охороні Троцькістсько-Зінов’євського процесу, який проходив саме тоді в столиці. Звичайно, в ту пору я нічого не розумів, що за процеси відбуваються в суспільно-політичному житті країни, кого судять і за що? Однак добре пам’ятаю, що рано-вранці батько одягав будьонівку і йшов на службу. А пізно увечері приходив додому і розповідав матері про цей процес. Я теж слухав. Хоча, звичайно, багато чого з почутого просто не розумів.

– Тобто Ви вже тоді були долучені до державних таємниць?

– Не знаю як щодо таємниць, але людей, прізвища яких ви можете досить часто зустріти в нинішніх наукових працях з історії, мені доводилося бачити.

– Оскільки Ви народилися 1925 року, то живого Леніна природно не бачили, а ось Сталіна, мабуть, довелося?

– Сталіна довелося бачити. Одного разу моя мама захворіла, а полк батька того дня мав забезпечувати порядок на Червоній площі під час проведення святкової демонстрації. Це було Перше травня. Солдати батькового полку вишикувалися вздовж Червоної площі. Батько мене розташував так, щоб я міг добре бачити, що відбувається довкола. Саме тоді я вперше й побачив Сталіна.

– За скільки метрів він був від Вас? За п’ятдесят?

– Навіть ближче. Я стояв навпроти входу в Мавзолей. Скажу вам відверто: Сталін мене тоді зовсім не вразив, я б навіть сказав, що він виявився для мене досить пересічною людиною.

– Дитяча пам’ять здатна зафіксувати цікаві епізоди минулого. Що Ви ще запам’ятали?

– Добре пам’ятаю, що в полку, яким командував мій батько, служили як звичайні солдати декілька футболістів московського «Динамо». Знаю, що вони навіть їздили за кордон на футбольні матчі. Якщо мені не зраджує пам’ять, навіть знімалися в популярній тоді кінострічці «Воротар» за відомою повістю Льва Касіля «Воротар Респуб­ліки».

– В одному зі своїх інтерв’ю Ви розповідали, що 1937-го над батьком почали збиратися хмари і він був змушений написати рапорт із проханням відправити його на Далекий Схід. Можете це якось прокоментувати?

– Осінь 1937 року видалася для нашої родини надто складною. Батько часто розмовляв з мамою. Розмови ці були тривожними. Я це відчував тоді, незважаючи на свій вік.

– Тобто батька могли заарештувати?

– А скажіть, кого тоді не могли заарештувати?

– Так. Але Кузьма Євдокимович очолив Посьєтський прикордонний загін якраз перед початком подій на озері Хасан. Яким чином йому вдалося не потрапити у жорна політичних репресій, жертвами яких у ту пору стали високопоставлені воєначальники?

– Я знаю, що в батька були серйозні неприємності, пов’язані з хасанськими подіями. Той же Блюхер звинувачував прикордонників Посьєтського загону в тому, що вони порушили кордон, пересунувши його вглиб японської території, створивши таким чином конфліктну ситуацію на кордоні. Може ще втеча до японців начальника управління НКВС по Далекому Сходу Генріха Люшкова вплинула на загальну ситуацію. Хоча я цього Люшкова й знать тоді не знав….

– Проте за Хасан Ваш батько був нагороджений орденом Червоного Прапора?

– Так, і в тому ж таки році медаллю «ХХ років РСЧА».

– Ваша родина тоді мешкала в Посьєті?

– Так. Коли розпочалися бої біля озера Хасан я перейшов, здається, в п’ятий клас. У Посьєті була чотирикласна школа. Навчання я продовжив у селищі Краскіно, куди їздив на водовозці. У самому Посьєті було дуже скрутно з водою, тому прикордонникам доводилося їздити за нею аж у Краскіно. Там був також інтернат для дітей прикордонників. Я теж там деякий час навчався.

– Що ще з цього періоду закарбувалося у Вашій пам’яті?

– Під час подій на Хасані нам на квартиру дуже часто телефонували. Чорний телефон марки «Еріксон» висів у коридорі на стіні. Як правило, він дзвонив уночі. Добре пам’ятаю Блюхера, якого доводилося бачити. А одного разу в коридорі будинку, де мешкала наша сім’я я мало не зіткнувся з Мехлісом. Він миттєво, тицьнувши на мене пальцем, запитав у супроводжуючого його прикордонника: «А це хто?» На що той відповів Мехлісу: «Це – син начальника загону!».

– Після боїв біля озера Хасан професія прикордонника в Радянському Союзі стала надзвичайно популярною.

– Треба сказати, що прикордонники і до хасанських подій користувалися в народі особливою любов’ю та повагою, а тут… Справжній «дев’ятий вал» популярності. До нас почали приїжджати відомі артисти, актори, передовики виробництва, журналісти та письменники. Одного разу до нас приїхав письменник Всеволод Вишневський. А я перед цим якраз його «Конармію» прочитав. Уявляєте, живого класика побачити! У загоні організували зустріч з популярним письменником, після якої прикордонники оточили його, щоб поспілкуватися ближче. Я набрався хоробрості, підійшов до відомого письменника і запитав у нього: «А ви з кулемета стріляти вмієте?» На що він відповів: «Так!».

– А яким був Ваш батько в побуті?

– Я бачив його вдома досить рідко. Окрім того, не забувайте, що я жив і навчався в Хабаровському інтернаті для дітей прикордонників. Там ми були на повному державному забезпеченні. Утім, батько був суворим, але водночас уважним, а ще був цікавим співрозмовником, хоча освіти в нього, по суті, не було.

– Ви були підлітком, коли розпочалася радянсько-німецька війна. Де в той час були і чим займалися?

– Мені запам’ятався день, коли розпочалася війна. Тоді наша сім’я була в Посьєті. Там батько очолював Хасанський Червонопрапорний прикордонний загін. Адже після хасанських подій Посьєтський прикордонний загін було перейменовано в Хасанський. У мене якраз були канікули, тож вештався собі без діла по загону та дивився чим народ прикордонний займається. А заодно чекав на обід, адже дуже любив солдатську кашу і часто заходив до їдальні, щоб поласувати нею. Добре пам’ятаю Чорноп’ятка та Батаршина – перших прикордонників, удостоєних звання Героя Радянського Союзу. Вони того дня проводили заняття з молодими бійцями. Аж раптом з репродуктора пролунав голос Молотова, який повідомив про початок війни…

Я звичайно не міг тоді осягнути своїм хлопчачим розумом, що таке війна. Думав, що це щось таке кіношне. Адже в ту пору ми постійно дивилися кінофільми про війну: «Щорс» там, «Танкісти», «Винищувачі», і, звичайно ж, «Чапаєва». Для мене все це було ще по-дитячому наївно чи що… Коли пізно увечері 22 червня 1941 року зі служби прийшов стомлений батько я йому сказав: «Тату, так і так, передали, що розпочалася війна!» Звичайно ж, для нього це була вже не новина. Пам’ятаю, що він сказав мені: «Я не можу зрозуміти, яким чином німцям вдалося прорвати нашу оборону?»

– А як склалася доля Вашої родини того тривожного року?

– Майже відразу після початку війни розпочалося формування частин для діючої армії. Оскільки Японія могла завдати нам удару в будь-який момент, Наркомом оборони Радянського Союзу було прийнято рішення щодо евакуації сімей прикордонників у тил. Мама, моя сестра Олена і я виїхали до Челябінська. Там на тракторному заводі працював один із трьох братів мого батька – Сергій Євдокимович Гребеннік. Дядько потіснився, щоб надати прихисток нашій сім’ї. Він виділив нам кімнату з невеличким балкончиком. Батько залишив нам свій продовольчий атестат і ми мали можливість харчуватися. Взагалі Челябінськ для мене – це особливе місто. Там жила моя мама, у цьому місті вона померла і там же похована.

– Коли Вас призвали до лав Червоної Армії?

– 1943 року я закінчив десятирічку і мене повісткою викликали до військкомату. Звідти направили до Уфимського піхотно-кулеметного училища, яке згодом було передислоковано до Молотова, нині це – Перм. Добре пам’ятаю, що тоді я вперше їхав на нарах у так званих «телячих» вагонах.

– Однак судячи з того, що Ви потрапили на фронт у якості фельдшера еваковідділення, можна зробити логічний висновок, що піхотно-кулеметне училище Ви не закінчили.

– Уся справа в тому, що в мене не зовсім добре було із зором. А все через пустощі. Батько любив полювання. І ми якось з хлопчаками бавилися й підпалили порох. Стався потужний спалах і полум’я пошкодило мені сітківку ока.

– А чому Вас не «вибракували» на медичній комісії, коли направляли навчатися до піхотно-кулеметного училища?

– Сьогодні я вам на це питання не відповім. На медичній комісії мені просто сказали, що з зором у мене не все гаразд, тому пообіцяли направити до іншого училища. І дійсно, згодом я став курсантом Ленінградського військово-медичного училища, дислокованого в той час в Омську.

– Ви пам’ятаєте своїх командирів?

– Так, декого пам’ятаю. Командиром навчального взводу був Кравцов, а ось комбатом – Мерцалов. Він був вимогливим і справедливим командиром. Цей Мерцалов особливо не показував, що він ратує за радянську владу, але, наголошую, був дуже хорошим офіцером. І багато чого нас навчив корисного.

– Яким дисциплінам приділялася найбільша увага в училищі?

– Я вам скажу так, що навчалися ми, як кажуть у народі: «Чому небудь і як небудь...». Було в тому медичному училищі більше військових дисциплін. Медицини, чесно кажучи, як такої не було… Я просто боявся: не дай Бог, щось там трапиться на фронті й потрібно буде надавати серйозну медичну допомогу, а я в цій справі ані дідька не петраю!

– Скільки тривало Ваше навчання?

– Майже півтора року. Випустили нас навесні 1944 року, і я одразу попрохав, щоб мене направили на 1-й Білоруський фронт.

– Де на той час перебував Ваш батько?

– Він командував 15-ою стрілецькою дивізією в складі 65-ої армії генерала Батова. Відповідно 1-им Білоруським фронтом командував легендарний Рокоссовський, мені навіть вдалося його мимохіть бачити. У ту пору 15-та дивізія якраз знаходилася в Польщі.

– І як поляки зустрічали наші війська?

– Не можу сказати, що аплодисментами...

– Гаразд, Володимире Кузьмичу, я Вам зачитаю один документ, а Ви, будь ласка, його прокоментуйте. Читатиму мовою оригіналу: «Наградной лист на старшого фельдшера эвакоотделения 96-го Отдельного медико-санитарного батальона 15-й стрелковой Сивашской ордена Ленина, дважды Краснознамённой, ордена Трудового Красного Знамени дивизии младшего лейтенанта медицинской службы Гребенника Владимира Кузьмича». І далі: «За время боевых операций с 14.01. по 10.02. 45 г. эвакоотделением принято и эвакуировано 1837 чел., которые были, несмотря на трудности, обеспечены всем необходимым и своевременно эвакуированы. На каждом пункте передислокации быстро развёртывал отделение, постоянно готовое к работе. За инициативу и заботу к раненым, руководство и личное участие в работе
т. Гребенник достоин награждения правительственной награды «Красная Звезда». 16 лютого 1945 року документ завізував дивізіонний лікар майор медичної служби Соломон Зіскінд. А вже 4 березня під словами «Достоин награждения орденом Красная Звезда» поставив свій підпис командир 15-ої стрілецької дивізії генерал-майор Гребеннік – Ваш батько.

(Володимир Кузьмич бере до рук нагородний лист).

– Пізнаєте підписи?

– Ну… Ви знаєте, мені навіть бракує слів. Просто до горла враз підступило… Так, це дійсно батьків підпис… А це – підпис командира нашого корпусу генерала Чувакова. Точно! Ви навіть не уявляєте, наскільки цей документ важливий для мене особисто і всієї нашої родини. Ви мене просто розчулили. Дуже вам дякую!

– Який був штат Вашого медсанбату? Людей двісті у ньому було?

– Ні, думаю менше. По суті, під час бойових дій медсанбат розгортався в один великий медичний пункт дивізії. Ми приймали з передової поранених бійців і командирів, надавали їм першу медичну допомогу, тимчасово розміщали їх, а потім відправляли в тил для подальшого лікування.

– Давайте все ж таки повернемося до нагородного листа, а точніше до того, що залишилось між його рядками. Адже у документі згадується той самий епізод, який залишив незгладимий слід у Вашому житті?

– Під час проведення Вісло-Одерської наступальної операції наша 15-та стрілецька дивізія підійшла майже до Данцигу. І в цей час німці зібрали всі сили і завдали нам сильного контрудару. Сталося все це північніше Варшави. Удар був таким потужним, що німці прорвали нашу оборону. Дві танкові дивізії противника тоді ударили по наших позиціях. Якщо вже правду говорити, то і ми там втратили пильність, адже надто зарано відчули себе безпечно. А німці добре підготувалися і завдали потужного контрудару. Я тоді вперше побачив, як по німецьких танках прямою наводкою стріляла наша зенітна артилерія. І ось приходить в розташування командир батальйону і каже нам, що німці ведуть наступ і націлились на командний пункт дивізії. А на командному пункті був батько!..

– Тоді, мабуть, виникла реальна небезпека оточення?

– Що там говорити! Я вперше побачив, що таке паніка і втеча. Це тоді, коли німці нас стукнули. А тут ще почало надходити до нас багато важкопоранених.

– І все ж поранених Ви тоді врятували!

– Незважаючи на те, що наш медсанбат знаходився в тилу, існувала реальна загроза оточення. І я звернувся до начальства з проханням евакуювати передусім важкопоранених. Адже вони в таких ситуаціях якось по-особливому реагують на загрозу оточення.

– А поранених багато було?

– Багато! Дуже багато! Чоловік двісті лежачих.

– До кого Ви звернулися за допомогою?

– До начальника тилу дивізії полковника Звєрєва. Я сказав йому: «Ну дайте ж мені машини!» А він мені на це: «Машин немає! Вони возять боєприпаси!» А я кажу: «А люди?» Полковник Звєрєв мені на це: «Машини тільки для транспортування боєприпасів на передову!» І далі продовжив: «Дзвони своєму батькові! Проси у нього транспорт і людей… Тоді я дам тобі машини!» Що мені залишалося робити? Треба було рятувати поранених. І тоді я прошу з’єднати мене з командним пунктом. За деякий час я почув стурбований голос батька. Він запитав, що мені треба. Я кажу: «Батьку, виручай нас! Треба вивозити людей, адже вони хвилюються! Щось треба робити?»

– І що Кузьма Євдокимович на це?

– Він мені каже: «Володю, а що я можу для тебе зробити? Нас самих німці атакували і йдуть на командний пункт! Але нічого, ми якось відіб’ємося!»

– І що далі?

– Після невеликої паузи він мені говорить: «Ось давай, я зараз дам команду начальнику тилу і він тобі виділить машини для перевезення поранених!» Гадаю, що він після цього зателефонував полковнику Звєрєву. Тому що мені майже відразу дали транспорт. Ми почали вивозити важкопоранених на тих автомашинах, які доставляли на передову боєприпаси, а я з легкопораненими організував оборону, хоча крім автоматів і декількох кулеметів у нас нічого по суті не було!

– Тобто на передову снаряди, а з передової – поранених?

– Так, так. Треба було діяти швидко, адже німці перерізали нам комунікації.

– А Кузьма Євдокимович як тоді на командному пункті відбився?

– Ми вистояли. Батьку тоді допоміг і командир корпусу, і командувач армії. А ситуація була дуже загрозливою, я б сказав, критичною, адже німці нас запросто могли зім’яти і знищити, однак ми вистояли.

– Працюючи над нарисом про Кузьму Євдокимовича, мені потрапили до рук деякі матеріали, що ілюструють стан військової дисципліни в частинах та підрозділах 15-ої стрілецькій дивізії. Мова йде про розпиття спиртних напоїв, а також випадки мародерства радянських військовослужбовців. Що Ви можете сказати з цього приводу?

– Тільки те, що хліб командирський нелегкий. Але це я збагнув, коли сам став командиром. Ось Ви запитували про жорсткість батька.

– Так.

– Я хочу сказати, що військова служба накладає відбиток на характер людини. Особливо це стосується тих офіцерів, які безпосередньо працюють з особовим складом. І повірте: офіцеру, який відповідає за людей, особливо, коли він ставиться до служби добросовісно і відповідально дуже нелегко. Адже, це робота з людьми… І свого батька я по-справжньому зрозумів, коли сам скуштував командирського хліба.

 

P.S. Це останнє інтерв’ю-сповідь ветерана Другої світової війни про звитягу фронтових буднів, про суспільно-політичне життя країни таких уже далеких від нас часів, про рідних і близьких йому людей, які присвятили своє життя охороні державного рубежу. Але воно було б неповним без висвітлення участі генерала Гребенніка у ветеранському русі «зелених кашкетів».

Володимир Кузьмич не любив багатослів’я, віддавав перевагу, передусім, конкретним справам. Як і раніше, в роки служби, він вирізнявся серед ветеранів своєю вихованістю, тактом, інтелігентністю та повагою незалежно від військових звань і посад своїх співрозмовників. Коли виступав на ветеранських зібраннях із власними пропозиціями, до нього прислухалися завжди з повагою та зацікавленістю. Сивочолому генералу було що сказати, чим поділитися з іншими. Адже він, як колись і батько, а згодом його сини Сергій та Ігор помітними справами вкарбували свій слід в історії охоронців українських рубежів.

Спілкуватись із колишнім начальником штабу ЧЗПО генерал-майором у відставці Гребенніком було легко і приємно. Коли ж хтось із ветеранів поважно звертався до нього зі статутним «товаришу генерал», він з притаманною м’якістю в голосі зауважував: «Ми не на службі, а я маю ім’я та прізвище». Володимир Кузьмич у всьому дотримувався усталених традицій прикордонного побратимства у спілкуванні з тими, чиї життєві долі поєднала служба.

А роки невмолимо брали своє. Усе рідше можна було бачити на зібраннях ветеранів генерала Гребенніка з його «помічником» – тонким дерев’яним ціпком у худорлявій руці. «Хворіє, і важко» – повідомив хтось із присутніх. «Дасть Бог, може й минеться» – прозвучало в розмові чиєсь обнадійливе.

Не минулося. Як це не боляче сприймати його рідним, близьким, побратимам по службі та всім, хто знав чудову непересічну особистість генерала.

Світла йому пам’ять!