Щемить серце спогадами

НАЗАД
06 липня 2015 10:52

Своєю життєрадісною усмішкою в очах старший прапорщик запасу Сергій Гончаренко справляє враження упевненого в собі чоловіка, з вірою у день завтрашній.

Своєю життєрадісною усмішкою в очах старший прапорщик запасу Сергій Гончаренко справляє враження упевненого в собі чоловіка, з вірою у день завтрашній.

 

Про свою службу у зоні АТО розповідає скупо й неохоче. Колись йому, випускнику Котовського медучилища, довелося служити на посаді фельдшера прикордонної комендатури у військах «зелених кашкетів». Спогади про це у нього, нині батька п’ятьох дітей – трьох доньок і двох синів, залишилися щемкими та світлими.

Йшов 2014-й рік. Сепаратистський рух на донбаській землі став набирати все більших обертів, переростаючи у бойові зіткнення не лише з військовослужбовцями української держави, а й із захисниками її рубежів. Одного дня Сергій Миколайович, сам, без виклику, пішов до військкомату.

– Прошу мене як мобілізованого призвати на службу, – звернувся він до воєнкома.

На своє прохання почув категоричну відповідь: «Багатодітні батьки мобілізації не підлягають. Тож спокійно працюйте та виховувайте своїх нащадків».

Проте після тривалої бесіди, колишньому військовому медику пішли назустріч і на його прохання відправили у розпорядження Котовського прикордонного загону. Тут новобранця призначили на посаду фельдшера ВПС «Великокомарівка».

– Увечері 9 червня мені зателефонував підполковник медичної служби Михайло Кришталевич та повідомив, що в Одесі терміново формується мотоманеврена група для участі в АТО, – згадує Сергій Гончаренко. Однак новоспеченому підрозділу не вистачало фельдшера. Зайняти цю посаду запропонували мені.і.

Гончаренко відразу ж погодився. Уже наступного ранку він доповів про своє прибуття командирові мотоманевреної групи, що мала відбути до Бердянська.

Два місяці прикордонники несли службу в районі селища Бірюкове на Луганщині. Свої обов’язки в пункті пропуску їм довелося виконувати під постійними обстрілами ворожих «Градів» і мінометів. З’явилися перші поранені, так що роботи фельдшеру вистачало. Чи було страшно під час обстрілів?

– Звичайно, – каже він. – Але ми трималися, хоча із стрілецькою зброєю протистояти «Градам» не могли. Залишалося лише одне – бігти не гаючи ні секунди в укриття.

30 червня він уже сам потребував медичної допомоги – під час моніторингу обстановки БТР, у якому був Сергій Гончаренко, підірвався на фугасі, закладеному на дорозі бойовиками. Поранення виявилося незначним, а оскільки у підрозділі замінити фельдшера було ніким, Сергій просто відмовився від госпіталізації.

7 серпня під час виходу з оточення Гончаренко вдруге отримав поранення – це була вже «згадка» про ПТУР – ворожу протитанкову керовану ракету, під обстріл якими потрапила мотоманеврена група котовських «зелених беретів». У березні 2015-го Сергія Миколайовича демобілізували. А згодом він знову почав проситися на службу. Цього разу йому навідріз відмовили: «Ви як громадянин свій обов’язок виконали, займайтеся тепер мирними справами».

Що він і робить, подумки згадуючи своїх старших наставників та побратимів.

Популярні розділи та сервіси