…Початок червня 2014 року. Луганський прикордонний загін в облозі – терористи зі зброєю оточили гарнізон прикордонників. Розпочався шквальний обстріл штабу військової частини. Бандити вели прицільний вогонь із прилеглих багатоповерхівок, де проживали люди. Прикордонники ж стріляли лише по відкритих ділянках місцевості, адже в житлових будинках знаходилися мирні люди. Бій тривав довго та напружено. Серед героїв, які захищали до останнього форпост недоторканності кордонів України, був капітан Володимир Пліченко.

…Початок червня 2014 року. Луганський прикордонний загін в облозі – терористи зі зброєю оточили гарнізон прикордонників. Розпочався шквальний обстріл штабу військової частини. Бандити вели прицільний вогонь із прилеглих багатоповерхівок, де проживали люди. Прикордонники ж стріляли лише по відкритих ділянках місцевості, адже в житлових будинках знаходилися мирні люди. Бій тривав довго та напружено.  Серед героїв,  які захищали до останнього форпост недоторканності кордонів України, був капітан Володимир Пліченко.

Зелений кашкет Володимир мріяв носити з дитинства. Дві тисячі третього року він вступив до Національної академії Держприкордонслужби України, після закінчення якої отримав призначення в Фороський прикордонний загін спеціального призначення. Згодом молодого офіцера перевели до Бердянського прикордонного загону, а потім до Керченського ЗМО.

За цей час прикордонник встиг одружитися та стати батьком сина-первістка, якого назвали Данилком. Самі ж Володимир та його дружина Ірина родом із Донбасу. Тож коли в липні 2012 року офіцер отримав пропозицію проходити службу в Луганському прикордонному загоні на посаді старшого офіцера, з радістю погодився. Згодом, у грудні 2013-го, в сім’ї Пліченків народився другий син – Ярослав.

А на східному кордоні ставало все тривожніше. В Луганську озброєні сепаратисти нахабним чином розпочали захоплювати владу. Значна частина місцевих правоохоронців перейшла на їхній бік, лише «зелені кашкети» продовжували мужньо захищати державний кордон. Це аж ніяк не влаштовувало «проросійських патріотів»: почастішали бойові зіткнення з прикордонними нарядами та обстріли колон з військовою технікою.

Події, що трапилися 2 червня 2014 року, назавжди закарбувалися в памяті Володимира. Напередодні цього дня капітан Пліченко заступив у добовий наряд вартовим. Його пост знаходився в районі автопарку управління Луганського прикордонного загону. На даху будівлі КТП, з засипаними піском мішками, було облаштовано місце несення служби. Завдяки тому, що військове містечко управління загону розташовувалося на околиці Луганська, удень з цього спостережного пункту можна було бачити навколишню місцевість більше, ніж на кілометр. Добре проглядалися поля навколо загону, дорога в напрямку міста Краснодон та багатоповерхові житлові будинки  обласного центру.

Час несення служби на варті капітану Пліченку випав з третьої до п’ятої години. Ще перед тим, як заступити на свій пост, від начальника варти він отримав інформацію, що вартовий, який ніс до цього службу на даху будівлі штабу, за допомогою тепловізора помітив у посадці, на відстані трьохсот метрів від розташування штабу загону, групу людей – близько 15 чоловік.

Змінивши вартового на посту, Володимир розпочав вести спостереження за навколишньою місцевістю. О 3.15 ночі він помітив, що дорогою в його бік рухаються два автомобілі... з вимкненими фарами. Першим їхав легковик, а за ним – вантажівка. Потім остання звернула в поле і зупинилася. Із неї вискочили невідомі люди, які стали виносити ящики та розгортати мінометні позиції. Капітан негайно повідомив про це начальнику варти, а сам продовжував спостерігати за діями чужинців.

О 3.30 з їхнього боку в небо злетіла червона ракета, після чого шквал вогню завис над розташуванням прикордонників. Стріляли з усіх напрямків: з близьких посадок, з даху та вікон навколишніх висотних житлових будинків. Вогонь вівся не лише з автоматів і снайперських гвинтівок, нападаючі використовували ручні протитанкові гранатомети, міномети, автоматичні та підствольні гранатомети.

Зайнявши вогневу позицію, капітан почав вести вогонь по мінометних розрахунках. У відповідь його стали обстрілювати з різних боків. Несподівано пролунав гучний вибух – це за мішками з піском розірвалася граната з ГП-25. Мішки загорілися. Офіцер зрозумів: з цього місця треба відходити. Шляхів відступу було два. Перший – спуститися з даху металевими сходами, але вони були під шквальним вогнем. Другий – стрибнути на дах автобуса, який заздалегідь для резервного шляху відходу був підігнаний під будівлю КТП. Володимир обрав другий. Зі всією екіпіровкою, вага якої спільно з бронежилетом складала близько 15 кілограмів, він стрибнув на автобус. Уже в повітрі його наздогнала ворожа куля, вціливши у плече. Від болю тіло розвернулося і замість того, щоб приземлитися на обидві ноги, він упав на одну. Кістки лівої стопи від удару зламалися.

Перекотившись по даху автобуса, капітан упав на землю... головою донизу.

Того дня на КТП чергували прапорщики Денис Хадєєв та Олексій Німенко. Побачивши, як капітан Пліченко впав на землю, вони втягли його в щілину між будівлею КТП та автобусом. Потім Олексій Німенко зняв з Володимира бронежилет та оглянув тіло. Денис Хадєєв в цей час своїм вогнем прикривав пораненого, хоча у самого куля пройшла навиліт через ікру правої ноги. Коли біля автобуса, за яким сховалися прикордонники, вибухнула граната, її осколками посікло спину прапорщика Німенка – він отримав контузію, а з вух текла кров.

У такому стані поранені пролежали протягом семи годин під постійним вогнем, бо кулі снайпера час від часу врізалися в землю біля автобуса. Коли в будівлю КТП влучила граната з РПГ-7, півстіни відкололося та впало, ледь не заваливши собою прикордонників. Треба було негайно переміститися в інше місце. Капітан Пліченко намагався підвестися, але одразу впав від болю в нозі. Залишалося одне – повзти. Ховаючись за бетонними плитами, він доповз до складу РХБЗ, з якого вибігли прикордонники. Підхопивши офіцера на руки, вони занесли його до приміщення і лише тоді змогли надати медичну допомогу та перев’язати рани. Дві години потому поранених прикордонників вдалося вивезти до Луганської лікарні.

Потім були складні операції, апарати Єлізарова, місяці лікування, реабілітації та знову повторні операції. І як результат – офіцерові вдалося повністю відновити повноцінну роботу кінцівок.

…Зараз, уже майор, Володимир Пліченко одужав та знову перебуває в строю, в готовності до виконання нових завдань з охорони державного кордону України. Тож попереду у нього – мужньої людини – ще довга й, віриться, щаслива стежина життя люблячого чоловіка і батька двох чудових синів.