Прикордонник Павло Піковець протистояв ворогу на Луганщині у 2014-му та без вагань взяв зброю до рук у 2022-му.

До останнього захищав Маріуполь, отримав важке поранення. Пережив полон і ледь не втратив руку.

Він разом зі своїми побратимами 24 лютого зустрів повномасштабну війну на передовій. Спочатку були важкі вуличні бої за Маріуполь, а згодом, 15 квітня, наші воїни були змушені прориватися на «Азовсталь». Тоді він і отримав поранення.

«Отримав серйозне поранення руки, з уламковими переломами кісток - зазначає герой. -  Була велика втрата крові».

На заводі побратими надали йому медичну допомогу, зупинили кровотечу та наклали шину. А потім – вихід з Азовсталі і тюрма в Оленівці. Там окупанти відібрали всі речі і тримали полонених в умовах антисанітарії.

«Ми спали на бетонній підлозі. Кілька наших хлопців мали каремати. Потім нам дали декілька матраців. Ми їх покидали впоперек, щоб могли відпочити якомога більше побратимів, - каже Павло.  - Воду привозили в каністрах, давали десь по пів літра на день» - додає боєць.

Він пригадує, що їсти давали нечасто, будили навіть посеред ночі. За той час,  поки він перебував у Оленівці, російські військові не давали жодних засобів гігієни, іноді дозволяли нашим медикам оглядати поранених. Згодом Павла перевезли в Донецьку лікарню, де окупанти не раз вдавалися до психологічного тиску.

«Щодня вони розповідали нам, що ніби-то Київ уже захоплений, а захід країни відійшов Польщі. Казали, що Україна від нас відмовилася. Неодноразово саджали в автобуси, вдавали ніби нас везуть на обмін. Привезені журналісти брали у нас коментарі. Автобус виїжджав з території лікарні, проїжджав 100 метрів, а потім розвертався і нас повертали до лікарні», - згадує Павло.

Справжній обмін відбувся 29 червня. Чоловік зрозумів, що везуть додому, коли автобус перетнув лінію розмежування у напрямку Запоріжжя. Потім усіх поранених відвезли в лікарню, а згодом Павла перевезли до Києва у прикордонний шпиталь. Саме там відбулася така довгоочікувана зустріч із дружиною.

«Ця мить, коли я виходжу і бачу її… Ці емоції. Сльози. Сльози радості …» - згадує чоловік.

Схожі емоції пережила Інна, дружина Павла. Вона до останнього не могла повірити, що її коханий на волі.

«Мені сказали, в якій він палаті. Я підходила, малювала собі картину, що зараз я його побачу, обійму… А коли зайшла у відділення, то побачила його не в палаті, а одразу в коридорі. Нахлинули емоції, сльози радості, відчуття вдячності Господу Богу, всім людям, які причетні були до того обміну», - згадує дружина Павла.

Після возз’єднання родина отримала у Львові службову квартиру. Потроху освоюються в місті. З Німеччини повернулася донька Тальяна, яку з початком війни Інна відправила до родичів.

Також Павло лікувався за кордоном, зараз проходить курс реабілітації на Батьківщині. І понад усе бажає щасливо жити вже у звільненій від окупантів Україні.