А знаєте, гендер існує не лише у людей. Він є й у нас, чотирилапих.

Ми не розподіляємо професії на чоловічі чи жіночі. На додаток, ми на рівних працюємо і зі своїми господарями. А інколи й більше, бо така вже у нас особливість – захищати. Захищати людей, свою землю, країну. Особливо у воєнний час.

Приємно представитися, я – Шерлі. Мені сім років. Я чемна, вродлива і титулована бельгійська вівчарка малінуа. Предметом моєї гордості сьогодні є те, що я разом зі своєю людиною-прикордонником бороню Україну на одній з ділянок державного кордону на Сумщині. Погодьтеся, не кожному доводиться служити у чотирилапому війську і наближати нашу перемогу. Вибачте, трошки хизуюся.

Мій господар – прикордонник Дмитро. Він розповідав мені, що свого часу він проходив строкову військову службу у морській піхоті Військово-морських сил ЗСУ в Севастополі. Але він так хотів мати такого друга як я, що після звільнення в запас у 1995 році, призвався до лав Прикордонних військ України та став кінологом. Він пройшов навчання у місті Великі Мости й почав виконувати обов’язки в одному з автомобільних пунктів пропуску на українсько-російському кордоні.

А потім народилася я. Ніколи не забуду нашу першу зустріч з Дмитром. Я була ще зовсім маленькою. Він взяв мене, товстенького пухнастика на руки і я зрозуміла: це моя людина і я буду служити йому вірою й правдою.

Я швидко навчалася і весь час зазирала своєму господарю в очі, чи правильно я все роблю, чи не засмучується він через мене. А він мене весь час хвалив. Люблю такі миті.

Ми пишалися нашими спільними досягненнями та перемогами. Ми разом аж п’ять разів ставали переможцями на першості Східного регіонального управління зі змагань кінологів. Знаєте як я дерла носа вгору! Не подумайте, не за себе. То я так пишалася своїм Дмитром. Ну і собою трішки…

Зараз я несу службу на блок-постах – допомагаю виявляти прикордонникам приховані наркотичні засоби і речовини. Бо у Дмитра і його побратимів не такий нюх як у мене. І тут мені дійсно немає рівних. Не буду оголошувати весь список затриманих, бо це майже державна таємниця, але, повірте, він великий.

Знаєте, так сталося, що я – собака війни. І окрім того, що я несу службу на блок-постах, захищаю Дмитра, його побратимів і рідну країну, моя величезна місія – дбати про дітей. У мого Дмитра їх троє – дві донечки та синочок. Я маю робити все для того, аби вони не засмучувалися і не відчували агресію нашої клятої сусідки – росії. І я це роблю вправно. Зазираю їм в очі, трошки (зовсім трошки) бешкетую, намагаюся лизнути кожного в носика і дуже радію, коли вони сміються. Тоді я зі спокійною душею і почуттям виконаного обов’язку засинаю.

І сниться мені, що я зі своїм господарем в українському Севастополі. Дмитро, як і обіцяв, показує мені місця, де він проходив строкову службу. Всюди звучить наша рідна мелодійна мова, лунають українські пісні, майорять наші жовто-блакитні стяги і так мені від того добре… Собачим серцем відчуваю: ця мить настане вже зовсім скоро!

Разом до Перемоги!

Слава Україні!