Справжній герой – той, хто носить патріотизм не на грудях, а в серці. Той, хто не вихваляється подвигами, а виконує свою роботу, не очікуючи слави, нагород чи матеріальних благ. Бо по-іншому не вміє…

Справжній герой – той, хто носить патріотизм не на грудях, а в серці. Той, хто не вихваляється подвигами, а виконує свою роботу, не очікуючи слави, нагород чи матеріальних благ. Бо по-іншому не вміє…

Минає рік із часу виходу з «Довжанського котла» прикордонників Південного регіонального управління, які мужньо захищали українські рубежі в один із найкривавіших періодів віроломної війни. Наші сьогоднішні розповіді, як кажуть, «з перших вуст». Це живі спогади людей, котрі без вагань вирушили туди, де на них чатувала смертельна небезпека. Адже знали: у наш спільний дім прийшла біда і відвести її – святий обов’язок кожного. Усі вони – герої, хоча самі себе такими не вважають…­

У травні – червні минулого року фактично щодня прикордонні підрозділи та пункти пропуску, розташовані в Луганській і Донецькій областях, піддавалися шаленим обстрілам терористів. Безперервний вогонь змусив «зелених кашкетів» відійти на запасні пункти управління. Для повернення контро­лю над ділянкою було створено угрупування «Кордон». Його зведений підрозділ – 5-та мотоманеврена група – складалася з військовослужбовців Південного регіонального управління Держприкордонслужби, зокрема й Ізмаїльського загону. Її завданням було відновлення контролю над кордоном у напрямку населених пунктів Бірюкове – Довжанський – Свердловськ.

На той час практично всі шляхи до Бірюкового та пункт пропуску «Довжанський» вже захопили сепаратисти. Залишилася лише одна поки що вільна дорога. Однак коли мотоманеврена група прибула на місце, вона фактично опинилася в оточенні. Прикордонникам довелося закріпитися на висотці у засіяному кукурудзою полі. Першого ж дня вони потрапили під шквал вогню з ворожих гранатометів і снайперських гвинтівок…

– Хочете жити – закопуйтеся, – порадили нам десантники 79-ої високомобільної бригади, які прибули напередодні, – згадує майор Михайло Кононенко. – Спочатку кожен вирив для себе лежку, щоб просто переночувати. Пізніше позиції підготували належним чином. Копали вручну «саперками».

Службу прикордонники несли у районі блокпоста недалеко від місця дислокації. Жили в окопах. Харчування організували в дві зміни. Великою проблемою була доставка води, згадують бійці. Кожен виїзд за нею прирівнювався до військової операції, оскільки жадана волога знаходилася на підконтрольній бойовикам території. Для супроводу машини з цистерною відправляли бойову охорону на двох БТРах. Воду економили: на одну людину на добу припадало близько трьох літрів. Що ж стосується духовного «харчу», то був навіть телевізор, який поставили всередині згорілого УАЗа. Він працював за допомогою дизельного генератора і воїни дізнавалися про всі новини, які відбувалися в країні та світі.

Операція зі звільнення пункту пропуску «Довжанський» розпочалася 1 липня. Після того, як разом із десантниками звідти вибили сепаратистів, прибув особовий склад двох прикордонних застав. Та ситуація не покращилася. Десять днів поспіль підрозділи піддавалися мінометному обстрілу. З’явилося багато поранених. Тоді командуванням було прийнято рішення замінити підрозділи 5-ої мотоманевреної резервами угрупування. Так у «Довжанський» увійшли військовослужбовці Могилів-Подільської, Білгород-Дністровської та Одеської мобільних застав.

11 липня терористичні війська помітно активізувалися. Крім цього, розпочалися масовані обстріли з реактивних установок «Град» з території Росії. Під час одного з них біля села Зеленопілля загинуло багато патріотів. Серед них – і легендарний командир Навчального центру Держприкордонслужби Ігор Момот. Відповідати вогнем у напрямку суміжної території наші військові не мали права…

Цього ж дня замкнувся «Довжанський котел». Припинилося постачання боєприпасів і харчів. У ніч із 14 на 15 липня позиції українських силовиків під Бірюковим накрило залпом «Градів», а з 16 липня практично щодня бойовики почали «прасувати» блокпост і місце дислокації «зелених кашкетів». Оскільки ворог був повсюди, бійцям довелося зайняти кругову оборону й чекати, поки шлях до позицій оточених буде розчищено.

 Відтепер терористи обстрілювали українських патріотів з 150-міліметрових самохідних артилерійських установок. Прицільність вогню забезпечувалася безпілотниками, що прилітали з Росії. У режимі он-лайн вони передавали бойовикам інформацію про розташування сил АТО, а потім поверталися назад.

А в цей час на російський пункт пропуску виходили прикордонники цієї вже ворожої країни і виконували свої обов’язки, ніби нічого й не трапилося.

 Вони відкривали ворота і казали: «Можете вивозити своїх «двохсотих» і «трьохсотих». Ми їх запитували: «Навіщо ваші стріляють по нас?». У відповідь нещодавні колеги лише цинічно посміхалися: «Ми не володіємо такою інформацією. Це ви самі себе обстрілюєте», – згадує старший сержант Семен Нівня.

У ніч з 3 на 4 серпня розпочалася евакуація оточених з «Довжанського». Зробили перший ривок до Зеленопілля – місця збору всіх підрозділів, що потрапили в «котел». Там 5-та прикордонна мотоманеврена група разом із бойовими побратимами пробула два дні. Шостого серпня надійшла команда трьома колонами прориватися далі, до головних сил. Всі організовано знялися з місць і пішли на прорив. Відступали під постійним обстрілом з «Градів» та артилерії. Гинули люди, виходила з ладу техніка... У Амвросіївці залишили поранених і рушили на Бердянськ.

– На пожвавленому перехресті наша колона несподівано зупинилася, – ділиться спогадами солдат Олег Сендецький. – По нас із «зеленки» відкрили вогонь зі стрілецької зброї і гранатометів. Ми вискочили з машин й відповіли ворогу з усього, що в нас було. «Сепари», думаю, були в шоці: за пару хвилин вони замовкли, а ми продовжили рух. Тоді я й побачив, чому сталася зупинка. Усе поле було переоране ровом, в якому навіть «бехи» застрягали, а ми на своїх стареньких УАЗах проскочили.

Прикордонники оперативно-бойової застави Могилів-Подільського загону разом з іншими підрозділами стояли під шаленими обстрілами «Довжанського». Про те, як все починалося, пригадує боєць застави старший прапорщик Олег Заєць: «Коли на початку літа ми прибули в Одесу на збори, усім повідомили, що їдемо на Донеччину, де йде справжня війна. Сказали, якщо хтось невпевнений, можна відмовитися, мовляв, ніякого покарання не буде. Жоден з могилів-подільських прикордонників цього не зробив…».

 – Потрапивши на «Довжанський», ми одразу ж зрозуміли, що приїхали не на святкову прогулянку, – додає старший прапорщик Павло Василик. – Вирушивши у розвідку на БТРі, наскочили на міну. Вперше довелося побачити важкі поранення, отримані одним із бійців, та на собі відчути наслідки контузії. Уявлення про війну та реальність виявилися абсолютно різними. 

Старшина Володимир Свідовий розповідає, як під час обстрілу його відкинуло вибуховою хвилею: «Втратив свідомість. Коли прийшов до тями, то й не одразу зрозумів, що поранений. Аналізувати свої відчуття не було коли: там не до цього». Володимир вважає, що йому пощастило: «З тих, хто зі мною прибув на «Довжанський», – п’ятеро загиблих. Чотирьох бійців – Володю Блажка, Вітю Соколовського, Пашу Дмитренка та Сашу Дзюбелюка – разом «накрило» в одному з бліндажів, Ігор Присяжнюк загинув при виході з оточення. Обстріли там страшні були: гатили з «Градів» по декілька годин, випускаючи по нас до 300 снарядів».

– Ми не очікували того, з чим нам доведеться зіткнутися на війні, – приєднується до розмови старшина Сергій Трибунський. – Були готові до контактних боїв із сепаратистами, а натомість нас без упину «посипали» з гаубиць, мінометів і «Градів». І все з російської сторони…».

Прикордонник зізнається, що жодного разу не бачив, з ким насправді воює. Виявляється, найбільше бійців дратувало те, що не могли дати гідну відсіч ворогові. Та бойовий дух від цього не втрачали, адже мали розсудливих командирів – капітана Олександра Тимощука та старших лейтенантів Олександра Дзюбелюка та Віктора Шереметьєва. Настанови на кшталт «Ми повинні стояти на рубежі, бо за нами – Україна, наші рідні», додавали сил та впевненості. «До хорошого командира бійці тягнуться, бо відчувають його турботу, уміння організувати, підтримати й зрозуміти людину у складній ситуації», – переконані хлопці. А ще вони розповідають, як після кожного обстрілу, ледь оговтавшись, Віктор Шереметьєв обстежував пошматовані вибухами позиції, щоб одразу почати лагодити постраждале майно.

Під час спілкування з бійцями розумієш: війна – це середовище, де людина здатна проявити найкращі якості. Старший сержант Ілля Пасічник – родом із прикордонного села Болган, що на Одещині. Коли оборонцям «Довжанського» катастрофічно не вистачало їжі та води, перевдягнувшись у цивільне вбрання, Ілля декілька разів ходив у найближче село, аби придбати харчі, хоча там час від часу з’являлися сепаратисти. Виявляється, умінню виживати та опікуватися ближніми хлопець навчився у багатодітній родині, де виховувалося восьмеро дітей. Не злякався прикордонник і зухвалих російських військових, з якими довелося спілкуватися під час переправлення через територію Росії в Україну важкопоранених товаришів і тіл чотирьох загиблих бійців. «Як не перейдеш на наш бік, вважай, що ти вже в полоні!», – заявили йому росіяни. «Якщо так, то дайте мені пістолет і я застрелюся!» – була відповідь сміливця…

 Як розповідають прикордонники, у них на «Довжанському» був і чотирилапий «ангел-охоронець» – собачка Жужа. Її всі любили не лише за лагідний характер, а й за вміння передбачати, куди впаде снаряд. «Щойно лунали перші вибухи, Жужа починала скавчати, а потім бігла у безпечне, на її собачу думку, місце. А ми – за нею! Де вона, там найспокійніше, – пригадує боєць Михайло Маляр. А ще він розповідає, як Жужа «вирахувала» снайпера: «Щось довго винюхувала, вдивляючись в один бік, а потім почала голосно вити. Ми відчули: там не все «чисто», і одразу ж той район накрили вогнем. Потім відправили розвідку, а там у калюжі крові – ворожий снайпер. Поруч – гвинтівка, автомат. Коли ми вибиралися з «Довжанського», намагалися й Жужу нашу забрати з собою. Але вона вистрибнула з машини. Залишилася».

А ось спогади прикордонників, які побували у «Довжанському» у складі мобільної застави «Одеса», яка ще до початку заворушень на Донбасі тримала оборону на Кримському перешийку. Саме вона зайняла тоді перші позиції в Херсонській області та чатувала на «зелених чоловічків». А за півтора місяці вийшла з-під контролю ситуація на Сході. І знову без вагань бійці «Одеси» вирушили на Луганщину, де провівши тяжкі 45 діб, мужньо витримували щоденні вогневі навали ворога.

– Я відповідав за стан техніки, яка щоденно рятувала наші життя, в першу чергу тим, що постійно вивозила поранених у тил і брала на себе основні удари ворожої артилерії, – згадує старшина застави старший прапорщик Геннадій Гаман.

Та найважчий спомин у бійців мобільної застави залишив вже згадуваний марш спільної колони, що після залишення «Довжанського» з втратами кілька діб пробивалася до своїх. Учасники тих подій потім назвали його «маршем за життя». По дорозі прикордонники разом з іншими силовиками потрапили в засідку і були нещадно атаковані. Обстріл тривав 18 годин.

– Я не знаю, із чим можна порівняти те, що там відбувалося – десятки військових гинули на очах, зупинитися означало померти. Допомагали всім як могли, своїм побратимам та іншим військовим, які йшли разом із нами, – згадує заступник начальника застави з персоналу лейтенант Денис Величко.

Не приховує смутку й перший заступник начальника підрозділу капітан Павло Ковальчук: «Дорога додому виявилася найсуворішим іспитом. Рухалися ми під постійними обстрілами, колона несла великі втрати. Але, попри це, у нас було одне бажання на всіх – вижити і з кожним пройденим кілометром воно збільшувалося. Коли вже опинилися в Бердянську, не одразу усвідомили, що небезпека минула. Досі не можу збагнути, як нам вдалося вийти живими. Минув рік, але я пам’ятаю всі героїчні вчинки наших хлопців – таких було багато, і кожен – справжній герой».

…За рік, що минув після виходу з «Довжанського котла», вони стали іншими. Війна змінила цих людей, об’єднала у міцне бойове братство, навчила цінувати кожну мить життя. Воїни опікуються родинами своїх загиблих товаришів: відвідують батьків, допомагають вдовам і дітям. Хлопці – бажані гості у навчальних закладах і організаціях, куди їх запрошують на зустрічі. І хоча важко даються спогади про ті трагічні події, проте прикордонники розуміють значення їхнього слова для молоді. Адже юнаки та дівчата вчаться мужності, патріотизму й витримці у людей, загартованих в окопах.

Герої «Довжанського». Наші сучасники. Люди, які свято вірять у перемогу: «Бо з нами Бог і Україна! Бо за нами – Правда!». Та все ж війна, на якій їм довелося побувати, залишається у душах воїнів. Вона там – назавжди… Непроханою гостею приходитиме у мирні сни, громовицею нагадає про ворожі смертельні залпи, падатиме скупими сльозинками-спогадами про загиблих бойових побратимів…. Але якщо Батьківщина знову покличе, вони не роздумуючи промовлять: «Хто ж, як не ми!».