Незадовго до Новорічних свят після тривалих перемовин відбувся черговий обмін полоненими, захопленими під час бойових дій на Донбасі. У результаті 154 українські патріоти після багатьох місяців, проведених у ворожих катівнях, нарешті побачили своїх рідних. Серед визволених був і кулеметник мобільної прикордонної застави Сумського загону старшина В’ячеслав Тимошенко. Прикордонник зустрів Новий 2015 рік у родинному колі, серед найближчих людей. Однак, аби цей день нарешті настав, йому довелося мужньо пройти випробування боями, ворожими обстрілами та оточенням. А ще – чотирма місяцями неволі.

Незадовго до Новорічних свят після тривалих перемовин відбувся черговий обмін полоненими, захопленими під час бойових дій на Донбасі. У результаті 154 українські патріоти після багатьох місяців, проведених у ворожих катівнях, нарешті побачили своїх рідних. Серед визволених був і кулеметник мобільної прикордонної застави Сумського загону старшина В’ячеслав Тимошенко. Прикордонник зустрів Новий 2015 рік у родинному колі, серед найближчих людей. Однак, аби цей день нарешті настав, йому довелося мужньо пройти випробування боями, ворожими обстрілами та оточенням. А ще – чотирма місяцями неволі.

 

Старшина В’ячеслав Тимошенко був мобілізований навесні минулого року. До цього вже мав військовий досвід: служив строкову та працював у пенітенціарній системі. Після перепідготовки підписав контракт і потрапив до Державної прикордонної служби, про яку знав не з чуток. Адже село Миропілля, де проживає з родиною В’ячеслав, прикордонне. 

На запитання, чи міг єдиний годувальник у родині, батько трьох синів, найменшому з яких ще не виповнилося і півтора року, відмовитися від мобілізації, В’ячеслав відповідає спокійно і навіть якось здивовано:

– Мабуть, міг, але тоді про це навіть не думав.

Так почався його бойовий шлях. Місяць підготовки у Сумах та Оршанці, а після цього кулеметник нового в ДПСУ підрозділу – мобільної прикордонної застави на автомобілях – поїхав охороняти східні рубежі держави.

Спочатку було патрулювання кордону неподалік Бердянська, а у серпні підрозділ перебазували в район Амвросіївки на Донеччині. Як відомо, ця ділянка на той час була однією з найнапруженіших та постійно обстрілювалася як терористами, так і регулярними частинами РФ. Після того як ворожою артилерією, «Градами» та мінометами було повністю знищено пункт пропуску «Успенка», мобільна застава відійшла в Амвросіївку.

25 серпня старшина Тимошенко та ще двоє його товаришів у складі прикордонного наряду зайняли вогневу позицію на даху супермаркета. Там вони й залишалися, коли керівництво віддало наказ покинути населений пункт. Бійці лише встигли побачити, як від’їжджає колона і усвідомили, що через якийсь трагічний збіг обставин чи чиюсь фатальну помилку вони опинилися на контрольованій ворогом території.

– Ми переночували і вранці вирушили пішки до своїх, – розповідає В’ячеслав. – Бойовиків не зустріли. По дорозі зупинили легковий автомобіль і попросили підвезти до Маріуполя. Люди погодилися, хоч і розуміли, що ризикують. Та від’їхали ми недалеко: попереду на шляху стояв блокпост військових без розпізнавальних знаків. Нас помітили, тікати було пізно. Вже потім з їхньої розмови ми зрозуміли, що то були десантники Псковської дивізії.

Усім трьом скрутили руки, зав’язали очі, возили вантажівкою цілий день. Дорогою підібрали ще близько сорока полонених з різних армійських частин.

Колишній ізолятор тимчасового утримання в місті Сніжне став для бранців першою в’язницею і першим випробуванням на міцність. Похмурі тісні камери, щоденна важка праця, ложка пшоняної каші один раз на день. За найменшу непокору били. А ще бойовики винайшли власний бузувірський спосіб психологічного тиску: щоразу, коли конвойованих проводили коридорами буцегарні, їм під ноги стелили державний прапор України. Хто наступав, того не чіпали, хто відмовлявся – отримував удар кийком по спині. Спина у старшини Тимошенка болітиме ще довго, а сліди від кийка залишилися й досі…

…А в цей час мама прикордонника, Ніна Олексіївна, оббивала пороги різних кабінетів, намагаючись повернути сина додому.

– Слава зателефонував 26 серпня з чужого телефону, – розповідає жінка. – Сказав, що він у полоні. Ми писали, дзвонили, куди тільки можна, просили допомоги. Нам казали: «Чекайте, ми працюємо, заберемо». Я особисто зустрічалася з Володимиром Шкроботом (заступник голови благодійного фонду «В єдності – сила України» – Авт.). Він тільки посилав до церкви молитися, мовляв, тримайтеся. Але час йшов, інших дітей забирали, а про мого сина ніби забули.

Розповіла жінка і про дивний дзвінок з «Ощадбанку» з пропозицією надати кредит від 25 тисяч гривень:

– Не знаю, може це збіг обставин, а, можливо, мені пропонували гроші для викупу. Але як їх потім віддавати?

Коли надії на швидке повернення майже не залишилося, мати вирішила сама звернутися до терористів.

– Я зустрілася з керівництвом в’язниці, куди перевезли В’ячеслава, розмовляла російською, – згадує Ніна Олексіївна, – мені показали сина і запропонували угоду, мовляв, якщо хочете його забрати, скажіть на камеру для телебачення те, що ми вам напишемо. Відповіла, що пропагандистських заяв не робитиму. На цьому перемовини й закінчилися.

Та як би там не було, родину не залишили наодинці з бідою: допомагали волонтери, прості жінки з Донецька, які передавали полоненим гостинці від рідних, а також колеги-прикордонники.

– Дуже дякую Сумському прикордонному загону та хлопцям з відділення інспекторів «Миропілля», – розповідає Ніна Олексіївна, – вони й речі купували, дрова завезли, порубали їх, поскладали, воду постійно носили, бо далеко вона від нас. Тільки коли дітям подарунки привозили, Наталя (дружина В’ячеслава –Авт.) дуже плакала.

У жовтні В’ячеслава Тимошенка доправили до Донецька. Там уже не били: вочевидь, планувався обмін, тож бандити не хотіли, аби на полонених залишалися синці. Годували теж краще, а ще бійці зрідка почали отримувати передачі від рідних, які передавали волонтери. Працювали на різних роботах, зокрема, розвантажували автомобілі путінських «гумконвоїв».

До речі, саме у Донецьку до прикордонника почали звертатися з пропозиціями перейти на бік ДНР. Обіцяли квартиру, допомогу у перевезенні сім’ї та хорошу платню.

– Психологічний тиск був постійним, – згадує В’ячеслав. – Дуже часто лише через моє відоме прізвище (сміється). Головне – не зважати на провокації.

Що ж стосується бойовиків, то у нього про них своя думка:

– Які ополченці?! Там же люди з тюрем! Більшість із тих, кого я бачив за ці чотири місяці, або вже відсиділи, або їх випустили на волю уже під час війни. Проте не можу сказати, що всі там негідники. Траплялися й такі, що співчували, намагалися якось підтримати.

Про те, що найстрашнішу сторінку у його житті нарешті перегорнуто, прикордонник дізнався, коли групу полонених повернули з робіт і сказали, що потрібно збирати речі й виходити. Потім був аеропорт, літак, благополучне приземлення, щасливі мамині очі...