На спільній хвилі

НАЗАД
14 квiтня 2016 16:15

Голову Громадської ради при Адміністрації Держприкордонслужби генерал-майора у відставці Володимира Бідаха прикордонники зі стажем знають добре. Адже саме він стояв біля витоків нашого відомства, коли 1992 року повернувся на Батьківщину після багатьох років служби у Середній Азії та на Далекому Сході. Тоді щойно завершилася радянська епоха і молода країна взялася за розбудову власних кордонів. Уродженець Полтавщини та щирий патріот України не хотів залишатися осторонь.

Голову Громадської ради при Адміністрації Держприкордонслужби генерал-майора у відставці Володимира Бідаха прикордонники зі стажем знають добре. Адже саме він стояв біля витоків нашого відомства, коли 1992 року повернувся на Батьківщину після багатьох років служби у Середній Азії та на Далекому Сході. Тоді щойно завершилася радянська епоха і молода країна взялася за розбудову власних кордонів. Уродженець Полтавщини та щирий патріот України не хотів залишатися осторонь.

 

– Ви виросли за сотні кілометрів від найближчої контрольно-слідової смуги. Як сталося, що пов’язали свою долю із зеленим кашкетом?

– Думав, тому що про кордон мріяв змалку, хоча батьки були категорично проти. Мама бачила мене лікарем, а батько, пройшовши усю війну та отримавши тяжкі поранення, якось зізнався, що не може спокійно дивитися навіть на мисливську рушницю. Проте я був наполегливим і, зрештою, він погодився, але із застереженням: «Якщо ти вже так вирішив, то йди, тільки щоб потім мені за тебе соромно не було». На тому й порішили. Закінчив Алма-Атинське прикордонне училище, мав як відмінник право вибору, однак вирішив залишитися у Східному прикордонному окрузі – доволі складному в усіх відношеннях – від служби до побуту.

 Моя перша застава знаходилася на висоті 4160 метрів над рівнем моря і вважалася найвищою в Радянському Союзі. Потім була академія і служба на Далекому Сході. А коли Союз розпався, вирішив, що моє місце тут, в Україні. Спочатку отримав призначення у Львів – заступником начальника штабу напряму, потім були Чернівці і шість років служби начальником загону. Після цього – Південний напрям і, нарешті, – Київ. Звільнився 2003 року з посади заступника начальника Головного штабу Прикордонних військ України. З тих пір працюю радником президента Асоціації міжнародних автомобільних перевізників України, яка, до речі, у всі часи підтримувала тісні зв’язки з прикордонниками.

 

– Рішення взяти участь у конкурсі на посаду голови Громадської ради прийняли беззастережно?

– Спочатку трохи вагався – це серйозна робота і велика відповідальність. Однак керівник Асоціації мене підтримав і пообіцяв допомогу. А після консультацій з колегами та колишніми товаришами по службі сумніви розвіялися остаточно. Отак і почав фактично нову службу, тільки в іншій якості.

 

– Володимире Прокоповичу, Ви вже більше року працюєте на цій посаді. Як коротко можете охарактеризувати роботу Громадської ради?

– Показником якості роботи Громадської ради може слугувати те, що минулорічний план роботи виконано фактично на 99 відсотків. Ми брали активну участь в обговоренні практично всіх основних відомчих документів, починаючи зі Стратегії розвитку Служби і закінчуючи найважливішими наказами. При цьому хочу зауважити, що більшість наших пропозицій було підтримано. Також регулярно проводимо засідання з різних питань, на які запрошуємо керівників.

Крім цього, ми – одна з небагатьох громадських рад в Україні, в якій регулярно відбуваються виїзні засідання. Ми маємо змогу неупереджено проаналізувати ситуацію на місцях. Можливо, деякі начальники не про все доповідають керівництву, десь згладжують гострі кути, щось прикрашають. Коли ми приїжджаємо, то дивимося на все свіжим оком. У раді є досвідчені прикордонники, які можуть оцінити проблеми з позиції досвіду. Ті, хто такого досвіду не має, теж висловлюють свої пропозиції. Я вважаю, що це дуже корисно, адже інколи неспеціалісту може спасти на думку таке нестандартне рішення, про яке професіонал ніколи й не подумає.

 

– Яке враження на Вас справили ці поїздки?

– Скажу коротко: усі вони були дуже насиченими, адже ми хотіли за невеликий проміжок часу якомога більше подивитися та визначити, чим можемо допомогти. До прикладу, минулого року ми виїжджали на ділянку Азово-Чорноморського регіонального управління. Чому саме туди? По-перше, його персонал не так давно вивели з Криму. Ми хотіли подивитися, як вони там розмістилися і які мають проблеми. По-друге, мали наміри познайомитися з роботою контрольних пунктів на адміністративній межі з півостровом. Поїздка була складною, проте результатами ми задоволені, оскільки саме завдяки нашим рекомендаціям вдалося усунути цілу низку недоліків.

Після цього їздили у Великі Мости. Там якраз розгортався підрозділ швидкого реагування. Ми дивилися, яка у них програма, як їх розселили. Десь свою точку зору висловили, а десь конкретні запитання керівництву поставили. Думаю, що тут теж був позитивний вплив.

Наприкінці жовтня минулого року Громадська рада відвідала Східне регіональне управління. Ми зустрілися з керівництвом, ознайомилися з роботою пункту пропуску «Гоптівка», а також побували у новому підрозділі у селі Цапівка. Причому наша група не обмежувалася простим моніторингом, а й провела консультації з питань матеріаль­ного забезпечення, надання соціальних пільг, встановлення стосунків з місцевим населенням тощо.

І от зовсім нещодавно ми виїжджали у Сумський загін. Насамперед подивилися, як іде підготовка до прийому солдатів строкової служби. Там також існують певні проблеми, їх ми виклали у довідці для керівництва. Причому зауважу, що багато питань навіть не встигли до неї включити, бо поки поверталися у Київ, недоліки вже було усунуто.

 

– Куди ще плануєте поїхати?

– Найближчий виїзд – пункт пропуску «Ягодин» і пункт тимчасового розміщення біженців на Волині. Останній захід плануємо провести спільно з представниками МОМ та офісу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Хочемо подивитися, які там умови та чи відповідає цей об’єкт сучасним вимогам.

 

– Один з головних принципів демократії – громадський контроль за діяльністю державних органів. Наскільки, на Вашу думку, він реалізується в нашій країні, зокрема, й на прикладі Громадської ради?

– По-перше, згідно з вітчизняним законодавством громадські ради при органах виконавчої влади не мають контрольних функцій. Насправді ми – консультативно-дорадчий орган і, відповідно, можемо лише надавати консультації та рекомендації без права голосу. Як на мене, цю консультативно-дорадчу функцію виписано доволі розмито. Основні положення потрібно конкретизувати. І якщо вже ми прямуємо у Європу, то, відповідно, такі серйозні структури, як громадські ради, повинні мати більші повноваження. Тому на сьогодні нашими здобутками ми завдячуємо, з одного боку – якісній роботі, а з іншого – повній підтримці з боку керівництва Служби, яке розуміє, що ми працюємо не для того, аби якимось чином скомпрометувати відомство, а щоб спільними зусиллями вирішувати проблеми і підняти імідж прикордонника. Ми – на спільній хвилі.

 

– Громадська рада багато уваги приділяє питанням протидії корупції. Як, на Ваш погляд, можна подолати це явище?

– Корупція – проблема комплексна і лише підвищенням зарплат чи, скажімо, суворішими покараннями її не вирішити. Потрібно змінити психологію та загальні підходи. Повинна бути взаємна відповідальність: не просто контролювати і карати, а й відповідати за призначення тієї чи іншої людини. Раніше кожну кандидатуру ретельно вивчали і лише після цього пропонували на посаду. І керівник, який рекомендував офіцера, котрий потім себе дискредитував, ніс за це персональну відповідальність. Цікаво, кого і як останнім часом покарали за те, що запропонована ним кандидатура виявилася хабарником? Мені закидатимуть, що це, мовляв, ностальгія за Радянським Союзом. Неправда, я лише переконаний у тому, що з попереднього досвіду необхідно взяти все найкраще. Наприклад, коли я у вісімдесяті роки служив начальником загону на Далекому Сході, на його ділянці було три пункти пропуску – морський, залізничний і автомобільний. Так от, тоді діяв спеціальний наказ: якщо прикордонник візьме у іноземця сигарету, це вважалося НП і про нього доповідали у Москву. Звісно, перегинали палку, однак, погодьтеся, приклад показовий. Про те, щоб узяти якісь гроші, ніхто й помислити не міг. Зараз, на жаль, все по-іншому. І це велика ганьба. Для мене як прикордонника із 35-річною вислугою це дуже болісно.

 

– І на завершення. Яка думка Громадської ради стосовно нових законодавчих норм, котрі передбачають ліквідацію відомчих друкованих видань?

– Ми це питання розглядали на засіданні Ради. За його результатами підготували пропозиції для Голови Служби та направили відповідного листа у Кабінет Міністрів. Якщо коротко, ми категорично проти закриття газети та журналу. Звичайно, потрібно прагнути нового. І до електронних ЗМІ також має дійти черга. Але мусимо врахувати й те, що сьогодні відновлюється призов. Ми можемо кожному молодому солдату забезпечити безперешкодний доступ до комп’ютера? Сумніваюсь. А так людина хоч газету почитає, дізнається, що відбувається у відомстві, які проблеми існують, як вони вирішуються. А прикордонники, які несуть службу в зоні проведення АТО? А ветерани? А населення прикордоння? Там же далеко не всі мають сучасну техніку, особливо літні люди. А так почитають: дійсно, прикордонники щось хороше роблять, чогось досягають.

Це і є формування позитивного іміджу. 

Популярні розділи та сервіси