телефон довiри - 0 800 218 808
Україна, м. Київ, 01601, вул. Володимирська, 26
A-
A
A+
Українська
03/04/16 - 15:43

 

Сучасна війна далека від усталених стереотипів, котрі продукує кінематограф. На ній майже немає безпосереднього контакту: усе вирішують важкі артилерійські системи. Тому бійці вкрай рідко бачать ворожу піхоту зблизька, не кажучи вже про бій на коротких дистанціях. Щоб там не говорили, а психічно здоровій людині навіть на війні непросто вистрелити в живу мішень.
Але іноді ситуація не залишає вибору. Про це не з чуток знає боєць 10-го Мобільного прикордонного загону з позивним «Макс».

Максим не дуже любить розповідати про свої бойові відрядження. Однак почувши від його командира та побратимів історії про те, як хлопець неодноразово рятував товаришів і виконував найскладніші завдання, ми переконали героя поспілкуватися.

 – Це було восени 2014 року. Наша група отримала наказ перевірити дорогу на напрямку Маріуполь – Новоазовськ, – згадує «Макс». – Надійшла інформація, що там іде колона сепаратистів з броньованою технікою. Поїхали. З-за повороту, метрів за чотириста, виїжджає на нас танк з десантом на броні. Ми на одному пагорбі, ворог – на іншому. Спочатку і не зрозуміли, що це не наші. Аж до команди відступати…

Небагато людей після зустрічі у чистому полі з ворожими танками можуть про неї розповісти. Максим був на своєму штатному місці: за кулеметом у відкритому кузові легкоброньованого пікапа. Часу на роздуми у нього не залишалося. Коли розверталися – почув стрільбу в бік нашого автомобіля й інстинктивно відкрив вогонь у відповідь. По танку з... ПК. Далі, як кажуть, допоміг випадок. Скоріше за все, кулеметник влучив у пристрій наведення: прикордонники бачили сильні іскри. Імовірно, постраждав і ворожий десант, який миттєво почав падати з броні. Це було перше бойове зіткнення, коли «Максу» довелося стріляти по людях. «Було страшно», – зізнається боєць.

А вже за декілька днів, коли група виїхала для патрулювання та розвідки, сталася подія, гідна сюжету трилера…

– Ніщо не віщувало біди, – посміхається Максим, – знайшли посадку на нейтральній території, зупинилися, роззирнулися. Як належить, відправили дозор...

Вже коли стемніло, пройшла команда, що до прикордонників рухається транспортний засіб. Невдовзі дійсно побачили силует автомобіля типу «газелі» або «головастика», що їхав з вимкненими фарами. І хоча бійці одразу ж причаїлися і пропустили машину, ворог їх «засік». Ті, котрі були ближче, чули, як сепаратисти по радіостанції вийшли на своїх і повідомили: «Вороги!». Почалася перестрілка. Максим саме йшов міняти дозор і перебував між ним та основною групою…

Далі події розгорталися блискавично. Прикордонників оточив ворожий підрозділ, вдесятеро більший за чисельністю і до того ж із важкою бронетехнікою. Залишалася єдина можливість вижити – вчасно добігти до нашої машини. Однак розуміючи, що шанси товаришів прорватися мізерні, а в його руках – кулемет, «Макс» знайшов місце і зайняв позицію.

– З боку сепаратистів полетів заряд РПГ, який чудом не влучив у жодну машину, але «засвітив» позицію ворога. Я випустив туди всю стрічку. Більше з РПГ вони не стріляли. І кулемет їхній також затих. Потім я почав шукати нову позицію, тому що вже сам «засвітився»…

 Перша атака російсько-терористичного підрозділу захлинулася. Максим виграв для товаришів дорогоцінний час і вони не гаяли його даремно: знищивши блискавичним ударом ще одну групу ворога, яка повинна була замкнути кільце, спецпризначенці добралися до своїх машин і рушили. «Макс» продовжував вести вогонь… Командир групи, який відходив останнім, розповідає, що ще довго чув кулеметні черги і розумів, що хлопець живий.

А тим часом кулеметник усвідомив, що залишився сам. З дозором (двома бійцями, які вибиралися самостійно) контакту не було. З боєзапасу залишилося шість набоїв та одна граната Ф-1, «чесно віджата». Довелося замаскуватися і чекати до ранку. Вороги нишпорили неподалік, шукали. Масим чув, як вони зупинилися зовсім поряд і спілкувалися між собою. «Вимова характерна, – ділиться враженнями воїн. – Стояли досить близько. Можливо тому, що було темно, а може й справді у страху очі великі, але здавалося, що відстань між нами – метрів шість від сили. Тоді сказав собі, що живим не здамся. Так і пролежав. Тричі із життям точно прощався і клявся, що більше не буду ані пити, ані палити…».

Здавалося, тій ночі не буде кінця. Дві чи три БМП противника в супроводі піхоти прочісували місцевість. Ще одна бойова машина збирала поранених. Вороги підійшли критично близько. Максим висмикнув чеку і вже лежав напоготові…

– Думав, якщо в них є хоча б пристрій нічного бачення – точно знайдуть. Вперше в житті окопувався ножем. Зарився, присипався листочками та гілочками. Чув навіть, як миші бігали по мені, – розповідає хлопець. – З’ясувалося, що в темряві дуже важко поставити на місце чеку гранати. Кулемет також залишати не можна. Це моя зброя, а тим більше – мало патронів. Усе може трапитися. На чергу, хоч маленьку, вистачить.

Світанок також не обіцяв нічого хорошого, однак доля знову подарувала Максимові шанс, яким він не зміг не скористатися. До ворога просто в лісок завітало штабною машиною начальство. За характером спілкування складалося враження, що до місцевих сепаратистів приїхали російські куратори. Прибулі лаялися вишуканим армійським матом. «Знімали стружку». Відповідь, хоч і не така «рафінована», коректністю також не відзначалася. Вочевидь, дисципліна в терористичному підрозділі була не на висоті.

Максим вирішив, що очікувати завершення «профілактичної роботи» не варто. Скориставшись «заклопотаністю» ворога та перервою в зачистці, він поставив гранату з висмикнутим ще вночі кільцем, але зафіксованою чекою на шляху штабної машини, перебіг на інший бік дороги і почав свій виснажливий марафон, намагаючись утекти якомога далі.

– Мчав щосили, здавалося, швидко. Однак, як з’ясувалося, – надто повільно, – зізнається «Макс», – почув, як завівся двигун і машина рушила. Тоді зрозумів: пора лягати. Далі просто чекав…

Характерне клацання, вибух та звук битого скла підтвердили, що пастку було встановлено правильно…

П’ятнадцять кілометрів з кулеметом у повному спорядженні – дистанція, яка під силу далеко не кожному. Особливо якщо треба орієнтуватися на незнайомій місцевості та слідкувати, чи немає мін. До того ж попередня доба видалася дуже виснажливою. «Біг десь півтори-дві години, далі забракло сил. Потім, можна сказати, повз. Коли мене зустріли хлопці і забрали в машину, вперше у житті відчув, яка вода солодка!», – ніби про звичайну мандрівку розказує кулеметник.

За словами командира підрозділу, коли бойовики наїхали на Максимову «розтяжку», «прочесали» посадку мінометним вогнем. Та він цього вже не бачив: далеко був.

Хлопці часто дають зброї імена. Свій ПК «Макс» назвав «Зінгер». Як швейну машинку. Бо строчить добре. Щоправда, після повернення довелося здати його в ремонт. Ситуації бували різні – перегрівся…

За виявлену мужність та героїзм у боях з ворогом Указом Президента України героя-прикордонника нагороджено медаллю
«За військову службу Україні».

* При використанні матеріалу гіперпосилання на цю сторінку обов'язкове

+ Розгорнути меню