Агентство Зменшення Загрози Міністерства оборони США працює в Україні вже багато років. Це координаційний центр з виконання Спільних Програм Нанна – Лугара зі Зменшення Загрози (СЗЗ) та перевірок виконання угоди з контролю над озброєнням безпосередньо в Україні. Одним із напрямків діяльності цієї структури є взаємодія з Державною прикордонною службою, головною метою якої є допомога «зеленим кашкетам» з протидії незаконному переміщенню через державний кордон України зброї масового знищення та пов’язаних з нею матеріалів. Дев’ять років поспіль керівником відділу Агентства у Києві був Лука Клучко. Наразі його каденція в Україні закінчується і він повертається до Вашингтона. Напередодні від’їзду посадовець погодився поспілкуватися з нами про свою багаторічну роботу.

Агентство Зменшення Загрози Міністерства оборони США працює в Україні вже багато років. Це координаційний центр з виконання Спільних Програм Нанна –  Лугара зі Зменшення Загрози (СЗЗ) та перевірок виконання угоди з контролю над озброєнням безпосередньо в Україні. Одним із напрямків діяльності цієї структури є взаємодія з Державною прикордонною службою, головною метою якої є допомога «зеленим кашкетам» з протидії незаконному переміщенню через державний кордон України зброї масового знищення та пов’язаних з нею матеріалів. Дев’ять років поспіль керівником відділу Агентства у Києві був Лука Клучко. Наразі його каденція в Україні закінчується і він повертається до Вашингтона. Напередодні від’їзду посадовець погодився поспілкуватися з нами про свою багаторічну роботу.

 

 

– Пане Луко, розкажіть, будь ласка, що представляє собою Агентство Зменшення Загрози Міністерства оборони США?

– Ця інституція має багаторічну історію. Свого часу її було створено на базі «Управління ядерних боєприпасів». У період розвалу Радянського Союзу сенатори Нанн і Лугар запровадили ініціативу під назвою «Охорона і безпека роззброєння», яка фінансувалася з бюджету Міністерства оборони США. В її рамках було передбачено кошти для надання допомоги з безпечного транспортування, зберігання та демонтажу ядерної, хімічної та інших видів зброї, а також для забезпечення гарантій із запобігання її  поширенню. Після схвалення ініціативи Конгресом США постало питання, хто буде цим займатися. Міністерство оборони звернулося до Управління ядерними боєприпасами, яке було експертом у цій сфері. Після цього й утворилося Агентство Зменшення Загрози, яке нині реалізує програми, метою яких є недопущення розповсюдження зброї масового знищення.

 

– Як розпочалася діяльність Агентства в Україні і в чому вона проявляється сьогодні?

– На той час я вже працював у Агентстві, але за іншим напрямком. Нам потрібно було дуже швидко навчитися організувати роботу за новою програмою. Перших 10 років в Україні нашу діяльність було зосереджено на безпечному роззброєнні важких бомбардувальників, інтерконтинентальних балістичних ракет і стартових шахт. Тобто, на всьому, що підпадало під так званий «початковий договір».

У 90-х роках я працював здебільшого в Казахстані та Росії, а 2001-го приїхав в Україну, де був очевидцем останнього закриття стартових шахт у Первомайську. Разом із сенатором Лугаром ми також стали свідками розформування 43-ої ракетної армії.

Однак на цьому наша діяльність в Україні не закінчилася, адже історія завжди вносить свої корективи. Після подій 11 вересня Міністерство оборони США запропонувало нам працювати у сфері прикордонної безпеки, а згодом – з питань зменшення біологічних загроз. Це був 2004 рік.

З того часу наше Агентство працює в Україні за трьома напрямами: безпека кордонів у рамках Програми запобігання розповсюдженню зброї масового знищення, стратегічне забезпечення ліквідації озброєння та програма зменшення біологічних загроз, яка стартувала 2005 року.

Незабаром ми розпоч­немо четвертий напрямок нашої діяльності під назвою «Глобальна ядерна безпека». Він  передбачає співпрацю з підрозділами Національної гвардії України, що охороняють атомні електростанції.

 

– Наскільки тісно Агентство Зменшення Загрози співпрацює з Державною прикордонною службою України, які програми та проекти за цей час реалізовано та які плани на майбутнє?

– Наша перша офіційна зустріч, де обговорювалася Програма запобігання розповсюдженню зброї масового знищення, відбулася 2004 року. Це був так званий «миттєвий проект», менеджером якого від Агентства став Енді Ченда. Він забезпечив наше Посольство певними коштами, і ми уклали низку контрактів для закупівлі переносного обладнання та оглядових дзеркал, які використовують українські прикордонники у пунктах пропуску. Ми реалізували той «миттєвий проект», щоб мати час для опрацювання подальшого великого інтеграційного конт­ракту, який тоді виграла компанія «Рейтеон Текнікал Сервісез Компані». Він дав старт «Програмі запобігання розповсюдженню зброї масового знищення» на наступні дев’ять років.

Ця програма передбачала надання допомоги вашому відомству на українсько-молдовській ділянці, зокрема, на Придністровському сегменті, а потім  поширилася на підрозділи Морської охорони. Ці дев’ять років стали тривалим процесом навчання. Ми випробовували різні технології, аби  побачити, що краще працює, обслуговується та є надійнішим. Допомагали прикордонникам технічним обладнанням, яке можна використовувати як у приміщенні, так і просто неба. Наприклад, для постів технічного спостереження враховувалися фактори місцевості: суходіл чи берег моря. Тут потрібно було взяти до уваги багато різних моментів, адже, скажімо, морська вода може по-різному впливати на те чи інше обладнання. 

 

– Програма діяльності Агентства в Україні спочатку була розрахована лише на період до 2013 року. Однак за деякий час реалізацію спільних проектів відновили. Розкажіть, що спонукало Агентство продовжити свою діяльність у нашій країні?

– 2013 року керівники Міністерства оборони США вірили, що Агентство завершило свою роботу в Україні. Ми зробили все можливе для того, аби покращити ситуацію на українсько-молдовському кордоні. Крім того, виконували ще й  додаткову роботу поза конт­рактом. Наприклад, забезпечували технікою підрозділи Житомирського та Чернігівського прикордонних загонів, що несуть службу в районі Чорнобильської зони. Ми надали їм дизельні генератори, модулі для несення служби, транспортні засоби тощо.

Але ніхто не міг передбачити військове вторгнення Росії в Крим… Для повного усвідомлення масштабів загрози потрібно було розуміти, що протяжність кордону України з Білоруссю набагато більша, ніж, скажімо,  з Молдовою, а українсько-російська ділянка взагалі найдов­ша. Зважаю­чи на це, ми дійшли висновку, що наша попередня робота була ефективною і її варто продовжувати.

До того часу Агентство не припиняло підтримувати гарні стосунки з українськими прикордонниками. Це надавало нам великі «дивіденди». Але в умовах політичної кризи в Україні ми відчували певне прохолодне ставлення до себе, що за тих обставин було цілком зрозумілим. Тоді ми запропонували зустрітись і обговорити питання співпраці в умовах нових реалій.

Завдяки тому, що Держприкордонслужба має гарну репутацію серед інших українських відомств, було нескладно переконати Посла США і Вашингтон про необхідність її підтримки. Для того, щоб було легше прийняти позитивне рішення, через 10 днів після початку переговорів ми відправили виразну дипломатичну інформацію, чітко сформулювавши, що на той час і в тих умовах було насамперед необхідно прикордонникам. Посол щодня спілкувався з Вашингтоном про те, як це важливо. У результаті ми переконали Білий дім і приблизно через три тижні до Посольства було надіслано необхідні кошти, щоб почати негайну закупівлю потрібних матеріалів.

 

– Пане Луко, в Україні Ви провели загалом дванадцять плідних років. За цей час було чимало зроб­лено, і багато проектів ще попереду. Скажіть, що з цього періоду Вам найбільше запам’яталося, якими бачите перспективи співпраці та чого  побажаєте нашій країні на майбутнє?

– Взагалі все у цій Програмі приносило мені задоволення. Були проекти, які не потребували багато уваги, інші виявилися доволі складними. Наприклад, згадана біологічна програма була дуже проблемною, проте завдяки високому рівню взаємодії усе вирішувалося. Американці, які приїздили сюди, були вражені професійністю українських прикордонників, що в подальшому тільки посилювало співпрацю. Це також мало величезний вплив на прийняття рішень щодо подальшого надання технічної допомоги. Крім цього, ми завжди намагались використовувати досвід роботи з прикордонниками, щоб показати іншим відомствам, як їм краще співпрацювати з американцями.

На майбутнє я хочу побажати вам того, чого бажають справжнім друзям: миру, процвітання і лише всього найкращого. Я провів дванадцять років своєї 20-річної цивільної діяльності в Україні, і ця країна добре прийняла мене та мою сім’ю. Я працював із професіоналами, отримав великий досвід і, повертаючись до Сполучених Штатів Америки, хочу сказати, що у вас завжди буде друг у Вашингтоні.

 

– Чи хотіли б Ви повернутися в Україну, можливо, вже з якоюсь іншою місією?

– Я впевнений, що Україна буде частиною мого майбутнього та майбутнього моєї сім’ї. Коли я повернусь у Вашингтон, моя діяльність буде пов’язана з програмою, яка стосується й України. Тож я буду певною мірою професійно пов’язаний з вашою країною і побачимо, куди нас це приведе.