Нещодавно в Києві зустрічали зведений підрозділ прикордонників, який успішно повернувся з «гарячого» Сходу України. В тому, що сто відсотків підлеглих стояли в строю цілими й практично неушкодженими, безумовно, велика заслуга командира. Саме він зумів організувати службу так, аби якісно виконати поставлені завдання та водночас не піддавати зайвому ризику життя персоналу. «Прикордонник України» спробує дізнатися через що довелося пройти оборонцям відділу «Станично-Луганське» в інтерв’ю з начальником Мобільного загону полковником Кирилом Тишковим.

Нещодавно в Києві зустрічали зведений підрозділ прикордонників, який успішно повернувся з «гарячого» Сходу України. В тому, що сто відсотків підлеглих стояли в строю цілими й практично неушкодженими, безумовно, велика заслуга командира. Саме він зумів організувати службу так, аби якісно виконати поставлені завдання та водночас не піддавати зайвому ризику життя персоналу. «Прикордонник України» спробує дізнатися через що довелося пройти оборонцям відділу «Станично-Луганське» в інтерв’ю з начальником Мобільного загону полковником Кирилом Тишковим.

 

– Кириле Юрійовичу, яким чином ваша група опинилася на Луганщині? Адже спочатку персонал загону направили на ділянку Харківського загону.

– Так, дійсно, як тільки напруга на східному рубежі почала «набирати обертів», на базі нашого загону було сформовано зведений підрозділ, куди увійшли також і військовослужбовці, які несли службу в столичному аеропорту, Головному центрі зв’язку та Окремій комендатурі. В березні ми вже посилювали охорону харківської ділянки кордону. Проте 21 травня поступила команда передислокуватися на відділ «Станично­Луганське».

 

– Мабуть, на те були вагомі причини?

– Саме так. На ділянці цього підрозділу вже тривалий час назрівала критична ситуація – бойовиків у селищі Станиця Луганська більшало, погрози місцевим прикордонникам ставали частішими. Не встигли ми прибути до відділу, як за півгодини його атакували. Посилення, як бачите, виявилося дуже вчасним.

 

– Ту атаку ви успішно відбили...

– Доволі успішно. Але на цьому бойовики не зупинилися. Протягом першої доби вони відкривали вогонь близько 40 разів. А загалом таке «задоволення» терористи розтягнули на цілих два тижні.

 

– Як людина, яка за своїми плечима має досвід служби у спецпідрозділах ВМС, що Ви можете сказати про сили противника – їх склад і тактику дій?

– Про кількість скажу лише приблизно – 100­120 осіб. Терористи не боялися стріляти вдень, коли біля відділу їздять машини, маршрутки, ходять люди. Щоб ви розуміли – сам підрозділ знаходиться на території селища. Поблизу знаходиться магазин, який, до речі, противники активно використовували як опорний пункт. За бойові позиції їм служили і квартири, і дах прилеглого житлового будинку. Вогонь вели навіть з дитячого майданчика, благо, лише вночі, коли там не було дітей. Не на нашу користь зіграла і буйна рослинність поблизу, що закривала сектор огляду, а ось терористам служила непоганим прикриттям. Загалом, вони облаштовували такі вогневі точки, по яких ми не мали змоги вести вогонь, адже там могли знаходитися звичайні громадяни. Окрім того, з усіх терористів лише чоловік 20­25 мали достатній військовий досвід. Решту  бойовиків складали менш підготовлені прибічники сепаратизму, які, до речі, доволі невлучно вели вогонь.

 

– Виходить, що на підтримку місцевих вам розраховувати не дуже доводилося?

– Спершу про це навіть мови не йшло. Місцеві жителі в той час були налаштовані категорично проти українських військових, приписуючи нам приналежність до «Правого сектору» та фашистсько-­бЕндерівських формувань. Пригадую випадок, коли після чергового обстрілу ми вийшли оцінити нанесену противником шкоду, то помітили як із житлових будинків почали виходити станичани, в основному жінки. Побачивши нас, вони в усіх допустимих і недопустимих формах почали вимагати, аби ми якнайшвидше покинули їхню землю. Мовляв, біду в їхній край принесли люди в українському камуфляжі. На що ми запропонували трьом жінкам (чоловіків, зрозуміло, не запрошували) зайти на територію відділу. Там продемонстрували прибічницям проросійських поглядів як «допомагають їхні покровителі»: на землі лежав поранений, повсюди сліди від пострілів, вщент розгромлені приміщення, продирявлені авто. Після чого кожен військовослужбовець пред’явив своє службове посвідчення, аби показати, що ніякого відношення ані до фашистів, ані до «Правого сектору» чи якихось недержавних спецпідрозділів ми не маємо. Пояснювали, що прийшли сюди для того, аби захищати прикордонний підрозділ, не дати незаконним формуванням вивезти зброю (про наслідки цього ми також їм доступно пояснили).  Після цієї розмови крига, як­то кажуть, скресла, вони налаштувалися більше на позитивний лад і, мабуть, почали задумуватися. Адже все­таки це не ми ведемо вогонь із їхніх квартир і дитячих майданчиків.

 

– Розуміючи, що ви не плануєте здавати свої позиції, бойовики, напевно, шукали альтернативні способи впливу на прикордонників?

– Так, не обійшлося і без цього. Безрезультатні погрози безпосередньо начальнику відділу перейшли у залякування військовослужбовців та їхніх родин. Батько прикордонника часто приносив їжу до відділу і перекидав через паркан, адже підрозділ був фактично відрізаний від зовнішнього світу. Одного разу бойовики зупинили його, виштовхали з власного авто і вивезли в ліс. Чоловіка поставили на коліна і стріляли над головою. Він намагався пояснити, що є батьком прикордонника та навіть показував своє посвідчення учасника бойових дій в Афганістані. Швидше за все, на меті злочинці мали просто залякати чоловіка, не вбивати.

 

– Чи залучалися до служби військовослужбовці­жінки в той період?

– З міркувань безпеки жінки до несення служби в нічний час не залучалися. Більшість із них проживає в Луганську. До речі, тут хотілося б доповнити відповідь на попереднє запитання. Одного дня, як і завжди, три прикордонниці сіли в маршрутку, щоб доїхати до відділу. Проте їх безцеремонно захопили терористи і вивезли до покинутої будівлі. Дівчата встигли повідомити про своє викрадення смс­повідомленням. Погрожуючи вбити прикордонниць, бойовики фізично та психологічно знущалися з бранок. На щастя, усі троє залишилися живими. Зараз їхньому життю ніщо не загрожує.

 

– Загиблих серед українських прикордонників тоді не було. Проте не обійшлося без поранених. Яким чином надавалася меддопомога в бойовій обстановці?

– На жаль, серед нас було 5 поранених. На першому поверсі будівлі ми облаштували щось на кшталт медпункту. Там першу допомогу постраждалим надавав фельдшер (до речі, велика йому подяка) із Західного регіонального управління. Згодом бойовики попросили тимчасове перемир’я, щоб забрати тіла своїх «поплічників». В цей час ми безперешкодно доправили поранених до лікарні, де їм уже надали повноцінну медичну допомогу.

 

– Атаки на відділ здійснювалися неодноразово. Це відбувалося протягом тривалого часу – двох тижнів. Чому не надходило жодної підмоги від взаємодіючих структур?

– Протягом того періоду мене теж цікавило це питання. Проте, маю своє пояснення. Сам відділ, як ви вже знаєте, розташований безпосередньо в населеному пункті. На той час, заручившись фактично беззаперечною підтримкою місцевого населення у Станиці Луганській вже впевнено орудували терористи. На під’їзних шляхах функціонували блок­пости, де постійно вартували 30­40 бойовиків. Тому для того, щоб допомогти нам, потрібно було готувати масштабну військову операцію. І не факт, що вона б мала успіх, а ось втрат могло бути чимало. Відтак, зваживши всі «за» і «проти», вирішили вибрати найменше лихо – залишити нас один на один із противником.

 

– Яким чином організовувалося несення служби в умовах постійних штурмів?

– Як тільки наступала ніч, сто відсотків персоналу займали свої бойові позиції. І знаходилися там до самісінького ранку. Ніхто не спав. Всі вели спостереження. Решту часу почергово використовували для відновлення, скажемо так. Обстановка весь час була напруженою. Близько 5­6 разів на день терористи наносили «візити» до відділу, вимагаючи від його начальника здати підрозділ. Були безкінечні телефонні дзвінки з погрозами. Тобто постійно треба було бути насторожі.

 

– Врешті-­решт настав день, коли прикордонники залишили підрозділ, на якому протягом 14 діб мужньо тримали оборону. Чому прийняли таке рішення та яким чином було організовано виїзд із «Станично­Луганського»?

– Як вам відомо, до того вже дві доби штурмували Луганський прикордонний загін. Як результат, наші побратими вимушені були покинути підрозділ, евакуювати майно, зброю та техніку. А у Станиці Луганській на той момент бойовики все доозброювалися, наших же боєприпасів не додавалося, практично всю прилеглу місцевість контролювали бойовики. Шансів вибратися з оточення у нас залишалося все менше, тому зволікати не стали. Ще ввечері ми почали спаковувати майно, одночасно готуючись до чергового штурму. На ранок практично все вже було готове. Дочекавшись сприятливого звукового фону (коли місто прокидалося), відремонтували ЗІЛ та завантажили все спаковане. Перед безпосереднім виїздом організували прикриття секторів. Колона рушила. Весь цей час до нас підходили наші побратими – прикордонники зі складу резерву. Вони намагалися дістатися якнайближче, аби в разі необхідності допомогти. Блок­пости ми оминули, вибравши маршрут, що пролягав через населений пункт одразу в ліс.

 

– Що Ви відчували весь той час?

– Я вам скажу одне – абсолютно всі люди бояться. І не важливо, чи ти досвідчений військовий чи новобранець. Не боїться тільки божевільний. Та коли ти підходиш на вогневу точку, аби дати вказівки підлеглому, а він у відповідь «Командир, я не злякаюся і не підведу», то в самого перестають труситися коліна. Кожен розуміє, що хтось повинен сьогодні захищати Вітчизну. А хто це буде, як не ми?!

 

– Кого б Ви хотіли окремо виділити зі своїх підлеглих?

– Зазвичай, у критичний час колектив максимально згуртовується та акумулює свої можливості. Наш випадок не став винятком. Більше того, кожен військовослужбовець у тій ситуації проявив себе як справжній професіонал. Окремо хотілося б відзначити наступних: старшого прапорщика Олександра Колісника, старшого лейтенанта Володимира Плаху, сержанта Сергія Нікітенка, старшого прапорщика Сергія Ковальчука, старшого лейтенанта Олексія Різуненка, сержанта Костянтина Чарноша, старшину Романа Третяка, сержанта Івана Фейчука, молодшого сержанта Олексія Брайона та старшого прапорщика Тараса Якимця. Я маю за честь бути начальником у таких військовослужбовців.

 

– Які плани на найближче майбутнє має Мобільний загін?

– По закінченні 10­денної відпустки ми з новими силами та цінним бойовим досвідом візьмемося тренуватися. Перш за все – злагодження підрозділу, польові виїзди, відпрацювання різноманітних тактик дій. А далі – знову на захист кордону!